Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

— То мій батько послав тебе до мене як гувернантку? Ти що — доповідаєш йому про те, що я роблю?

— Ба ні, ні! — сказав Бертран, намагаючись його заспокоїти. — Я лише мав на увазі, що він, як я вже казав, зрозуміло ж, невипадково призначив саме мене, а не когось іншого прислуговувати вам, сер. І я цим пишаюся, оскільки це є ознакою того, що ваш панотець покладається на мою розсудливість. Я лише хотів сказати, що з вашого боку було дуже дотепно сказати коцуру, що ви кохаєте його дівку і не маєте її за якусь дешеву мандрьоху; але якщо ви захочете повторити цю байку хазяїну Куку, то було б мудро, щоб не перелякати його, пояснити, що з вашого боку це був лише такий хитрий хід.

— То ти в це не віриш? І не віриш у те, що я дівак?

— Ну й любите ж ви чіплятися до слів, сер! Я лише піддав сумніву те, чи зрозуміє ваш панотець увесь цей жарт.

— Я бачу, що тебе не переконаєш, — сказав Ебенезер, хитаючи головою. — Але, гадаю, це не має значення. Справа не в цих п'яти гінеях, і не вони мене погублять, а є ще одна…

— Є ще одна? Дідько, от шельма!

— Ні, не ще одна дівка; ще одна річ. Можливо, тебе, як мого радця, це зацікавить. Макевой пише у своєму наклепницькому листі, що за всі роки, що я провів у Пітера Паґґена, я не просунувся по службі ні на крок.

Бертран поставив свою чашку.

— Дорогий сер, сплатіть йому ці кляті п'ять гіней.

Ебенезер усміхнувся.

— Що? Дозволити цьому негіднику здерти з мене шкуру?

— У мене відкладено дві гінеї, сер, у скриньці, у прискринку з ґудзиками. Вони ваші, якщо потрібно сплатити борг. Тільки дозвольте мені наздогнати його та заплатити, перш ніж він встигне вкинути свого мерзенного листа.

— Твоя доброчинність тішить мене, Бертране, як і твоя стурбованість, але принцип залишається той самий. Я не платитиму.

— Отакої! Сер, тоді я маю негайно звернутися до якогось жида, щоб позичити решту і сплатити самому, а хоч би й для цього мені довелося заставити печінку та легені. Хазяїн Кук мені голову відірве!

— Це все одно нічого не дасть. Макевой хоче не просто п'ять гіней, йому потрібно отримати п'ять гіней з моїх рук як платню за повію.

— Далебі, я пропав!

— Чого б це?

— Коли хазяїн Кук взнає про те, як ви зневажили його вказівки, він мене точно звільнить, аби покарати вас. І яка користь з того, щоб бути порадником? Якщо справи йдуть добре, то це ставлять у заслугу підопічному, а якщо кепсько, то вину покладають на порадника.

— Що й казати — невдячна ця справа, — спочутливо сказав Ебенезер. Він позіхнув і потягнувся. — А тепер давай-но спробуємо поспати, поки ще щось лишилося від цієї ночі. Твої балачки діють на мене як чудове снодійне.

Бертран не виказав жодних ознак того, що зрозумів останнє зауваження, але підвівся, щоб іти.

— Отож ви радше погодитеся з тим, що мене звільнять, аніж сплатите цей борг?

— Не думаю, що такого безцінного радця звільнять, — відповів Ебенезер. — Найімовірніше він відішле тебе разом зі мною до Меріленду, щоб ти там і далі давав мені свої поради.

— Ґречно дякую, сер! Жартуєте?!

— Анітрохи.

— Хай йому грець! Знайти свою погибель від рук якихось дикунів!

— А от щодо цього, то вдвох ми зможемо ліпше відбити їхній напад, ніж це може зробити один. А тепер на добраніч. — Сказавши це, він відіслав нажаханого Бертрана в його кімнату та спробував поринути в сон. Але його уява була занадто заклопотана видіннями неминучого зіткнення між ним і батьком, подробиці яких він змінював і вдосконалював з неупередженістю митця і які не дали йому запасти в щось глибше, ніж у неспокійну дрімоту.

Однак трапилося так, що ніякого зіткнення не відбулося, хоча відстань від Сент-Джайлза до того місця, де він винаймав помешкання, була зовсім невеликою і подолати її в екіпажі не склало б ніяких труднощів. Ввечері на другий день після погрози Макевоя до Ебенезера в кімнату (яку він, геть знехтувавши службою у Пітера Паґґена, ледве зважувався залишати впродовж цих двох днів) прибув посланець з дванадцятьма фунтами готівкою та коротким листом від Ендрю.

Мій сину: правду люди кажуть, що діти — це достеменний клопіт, та непевна втіха. Варто лишень сказати, що я взнав, у якому порочному стані ти перебуваєш; я не бажаю копирсатись у сьому бруді, аби уздріти все те навіч. Якщо не хочеш, щоб я тебе зрікся і позбавив спадщини, тоді мусиш вирушити до Меріленду на облавку барка «Посейдон», що відпливає першого цвітня з Плімута до Піскатевея, звідкіля ти повинен негайно дістатися мису Кука і перебрати на себе обов'язки управителя Молдену. Либонь, десь за рік я маю намір востаннє відвідати плантації і благаю Бога, щоби на той час я застав Молден квітучим, а сина зустрів духовно переродженим — маєток вартий того, щоб передати його нащадкам, і вартий спадкоємця, гідного отримати сю вітцівщину. Се твій останній шанс.

Твій Отець

Ебенезер був скоріш прибитий, ніж приголомшений цим листом, бо подібного ультиматуму він і очікував.

— Еге! Таж залишився лише тиждень! — стурбовано подумав він. Йому завдавала болю думка, що доведеться залишити своїх приятелів саме тоді, коли, віднайшовши нарешті свою сутність, він був ладен почати отримувати задоволення від їхнього товариства; і хай би які примарні принади чекали на нього в тих колоніях, їх усі мов вітром звіяло перед перспективою справжнього відбуття в ті краї.

Він показав листа Бертрану.

— Ех, вийшло так, як я й гадав: ваші принципи мене згубили. Не бачу, щоб мене відкликали назад до Сент-Джайлза.

— Можливо, виклик прийде згодом, Бертране, з іншим посланцем.

Але слугу це, здавалося, мало втішало.

— Еге ж, якраз! Назад до старої Твіґґ? Здасться, вже ліпше мати справу з дикунами-індіянами.

— Обіцяю, що