Читати книгу - "Перехресниця Долі, Рія Вайсен"

— Чудово. Дякую тобі.

— Віддячиш, — Антаїр блиснув зубами й підморгнув.

Вони проминули ворота. Звичайну грубо обтесану дерев’яну ротонду з великими зеленими літерами “Поселення” над проходом.

Поселення чимось нагадувало Серміз. Такі ж невеликі покинуті будинки в передмісті ближче до центра густішали й перетворювались на дерев’яно-кам’яні джунглі, заблукати в яких було значно простіше ніж здавалося на перший погляд.

В центрі жили ті, хто на дерево перетворився значно раніше, ніж в Поселення прийшли мешканці передмістя. А в самому серці стояли Одерев’янілі — перші прокляті Богами. Ті, хто лише ступивши на прокляті землі, миттєво перетворився на дерева.

Тепер же Одерев’янілих можна було зустріти в перемішку з будинками, ельфами, людьми, щойно зараженими насінням і уже старими, ледь рухомими дерево-людами.

Вуличками гуляли живі дерева. Дехто уже повністю вкрився корою й рухався важко й незграбно. Їм на зустріч слідували молоді, чия шкіра тільки починала вкриватися слідами. Отаке життя: від початку й до краю бачити що очікує на тебе й близьких. Кобила під Арнікою миттєво здалася неймовірно затишною й теплою. Так, ніби лише на ній можна захиститися від пропащого подиху Поселення.

Поява дітей в цьому місці шокувала: дерево-люди не здатні розмножуватися, їх репродуктивна система вмирала з потраплянням до тіла “сімені”. Та все ж діти, чия шкіра була чистіша найліпшого шовку, були тут. Вони перегукувались, сміялись й постійно змінювали напрямок руху. Грали в квача. Хтось привів їх сюди. Хтось зміг добровільно приректи безневинні створіння на тяжку погибель…

— Гарно? — запитав Антаїр. Він наче й не бачив дітей. Або їх поява тут не здивувала його.

— Це прокляття… воно забирає усе.

— Арніка у нас як завжди надто трагічна, — кинув через плече Індгарт. — Коли Іоан розповідав історію Поселення вона й ще декілька дівчат з курсу ревли так, що ще б трохи й він їх просто вигнав би.

— Чому тут усе таке однакове? — Арніка вдала, що не помітила його шпильки. — Поселення створив один майстер?

— Майже, — відповів Антаїр. — Будинки народжуються, ростуть і помирають разом з господарями. Прокляття, накладене одним магом завжди діє однаково. Навіть коли деякі прояви відрізняються. Тому, як тільки хтось із гостей заражається “сіменем”, на околицях виростає новий будинок. І тому ми бачили так багато покинутих, коли в’їжджали.

— От тому ельфи й вважають дерево-людів не надто хорошим народом, — гидливо сказав Індгарт.

— Ельфи взагалі вважають не надто хорошим народом усіх, окрім самих себе, — фиркнув Антаїр. — Приїхали.

Вампір спішився й допоміг Арніці злізти з Ромашки. Ноги затекли, а спина боліла так, що вона ледь не впала йому в руки. Антаїр коротко всміхнувся й відступив, щойно вона вирівнялась.

Перед ними височів храм. Яким богам поклонялись дерево-люди Арніка не знала, Іоан може й казав на заняттях, та її те не надто чіплялось. І, хоч незнання й не давало в цілому оцінити красу, своєю помпезністю храм міг позмагатися з найдорожчими храмами й соборами її батьківщини — Арбору.

Величезна, явно створена за допомогою чарів будівля здіймалась високо над містом. З її даху, мабуть, можна було побачити межі Охоронного Лісу. Храм мав у собі три яруси: верхній височів під хмарами й виблискував золотом вітражів, середній струївся ліанами, що спліталися між собою, утворюючи стіни й розтікались по міцному стовбуру дерева, що слугувало нижнім ярусом.

“Зручне місце для стрілків”, — пронеслось у голові. Індгарт.

— Великі Старійшини готовий прийняти діву, — схилився перед ними молодий дерево-люд. Він вийшов з величезних дверей якраз в той момент, коли вони під’їхали.

— Діву? — здивувався Індгарт.

Арніка виступила вперед, указуючи руками на чоловіків. Вона відчувала себе незатишно в цьому місці, а йти кудись самій, наодинці з мешканцями цього проклятого місця… Вона стиснула змокрілі долоні й заперечила:

— Але ми ж приїхали всі разом. Я думала, ми і йтимемо разом.

— Ні, — відмовив дерево-люд, спільною він говорив погано, з жахливим акцентом, але зрозуміло. — Лише діва. Одна. Без зброя. Чоловіки могти чекати тут. Такова умова Ради.

Індгарт з Антаїром переглянулись й коротко кивнули — вони будуть поруч й у випадку непередбаченої ситуації можуть допомогти. Точніше, Арніка дуже сподівалася, що правильно їх зрозуміла, бо не добре буде очікувати на поміч, коли поміч накиває п’ятами швидше, ніж ти втрапиш в собаче лайно, не те, щоби в неприємності.

Дерево-люд свердлив Арніку пустими дуплами очей. Кінчики гілок в нього на голові нетерпляче сіпалися.

— Добре, я йду, — вона б воліла, аби Індгарт заперечив, або щоб Антаїр висунув свої умови, та розуміла, що тут потреба не в них, а їх. Вони на чужій території та потребують того, що їм можуть дати. Гра має відбуватися за правилами тих, хто має що дати, а не взяти. Дерево-люд, побачивши в поставі Арніки покору подіям, задоволено проторохтів:

— Зброя могти віддати ваші товаришам.

Арніка дістала з-за пазухи атам й простягнула його Індгарту рукояткою вперед. Віддавати його аж ніяк не хотілось та й на зброю двосічний кинджал з інкрустованою самоцвітами ручкою походив мало. Для чарівника головною зброєю є магія, а каміння на ручці слугували хорошими провідниками й значно підсилювали діапазон. Старійшини й їх слуга вирішили б що він є більш небезпечним, ніж метальний ніж із-за пазухи Індгарта.