Читати книгу - "Історія одного розлучення, Ана-Марія Еріш"

Важко було розповісти Тоні всю правду, але ж він сам хотів дізнатися історію моєї родини. Та для чого це все. Пройде трохи часу, і ми розлучимося, й більше ніколи не зустрінемося. Але це може бути боляче, адже, здається, мені починає подобатися Тоні. От тільки ті почуття зовсім не доречні. Занадто різні ми, аби спробувати щось побудувати.

Але я колись чула від одної людини про те, що все, що стається — на краще. А раптом це і є наша доля? Адже я ще ні з ким так добре не почувала себе. Та й то один з небагатьох хлопців, якого зовсім не цікавлять мої гроші. І дід його прийняв, що доволі рідко буває. Може і справді ми створені одне для одного? Я зовсім нічого не знаю про нього, лише те, що він сам дозволяв. А от хто його батьки, звідки він родом — це все лишалося таємницею.

Так і що мені робити в такому випадку? Саме ці думки й не давали мені спокою. Я навіть не могла зосередитись на роботі, а тому скасувала на сьогодні усі зустрічі. Це одруження не дуже добре на мене впливає, адже довелося змінити стільки своїх звичок. Цікаво, чи змінилось щось в ньому? Здається так, він вже не такий клоун. І ця думка викликала в мене посмішку. Якось дивно він на мене впливає.

Від роздумів мене відволікла Олівія, яка увійшла до мого кабінету.

- Міс Ріддель, дзвонив ваш чоловік та просив повідомити, що він знає про те, що за пів години вас завершується робочий день. Тому і буде чекати внизу. - посміхнулась вона.

Оце так нахабність. Проте, чомусь, мені дуже сильно подобалося, що хтось вирішує за мене. Напевно, я вже втомилась бути сильною, і хотіла просто довіритись комусь та побути слабкою дівчиною. Я ж лише кивнула, і Олівія вийшла. А я тепер не могла зрозуміти, що ж він таке вигадав. Тому, ледве дочекавшись, поспішила вниз. Де на мене і справді чекав мій чоловік.

- І чого ти вирішив мене зустріти? - спитала я, сідаючи у машину.

- Невже я не можу провести час зі своєю дружиною? - нахабно посміхнувся він. - Хотів показати тобі одне місце. Вчора ви мені розказали свою історію, час тобі почути мою.

І більше я нічого не дочекалася від нього. Ми їхали кудись в абсолютній тиші, і я не впізнавала цю частину міста. А Тоні був дуже зосереджений, дивлячись на дорогу. Проте, я думала, що думками він за сотні миль звідси. Що ж такого є в його історії?

За десять хвилин ми зупинилися в одному з найбідніших районів Нью-Йорку. Попереду був невеличкий будинок, що виглядав покинутим. Але, коли ми вийшли з машини, то попрямували саме туди. Діставши ключ, Тоні відчинив двері та промовив:

- Ласкаво прошу в родинний маєток Харрісів. - посміхнувся він. - Звичайно, не настільки шикарний, як ти звикла. Але вже що маємо.

Я почала уважно розглядати все. Похилені балки, облізлі стіни та старезні меблі, що були вже давно зруйновані часом. Але можна було доволі легко уявити, як тут все було раніше. Та навіть зараз я могла зрозуміти, що тут не було жіночої руки. Пройшовши на кухню, ми побачили, що ситуація ще гірша, адже місцями провалилася підлога. А у спальній кімнаті, в якій, скоріш за все, і жив маленький Тоні, я побачила щура. Що ж, це було очікувано.

- Тут я і виріс. - почав свою розповідь Тоні. - Мій біологічний батько був злочинцем. Мати ж я ніколи не знав. І з самого дитинства виховував мене він. Карл Харріс знав дуже багато різних фокусів, через те, що офіційно працював вуличним ілюзіоністом. Але мало хто знав, що це було лише прикриттям. Таким чином можна було красти набагато більше людей. Він вже й у в'язниці сидів, а потім був під умовним. А всі гроші йшли на наркотики. - він похитав головою. - Інколи все проходило тихо, проте це були рідкісні моменти. А в решту часу він або лупцював мене, або вигадував інші. Так, в один з приходів він вирізав мені шрами у вигляді крил на спині. - Тоні намагався не дивитися мені в очі. - А потім його посадили, і мене всиновила моя нинішня родина. Ні, все було по-іншому, проте я так і не відчув, що таке справжня родина.

Хлопець нахилився та вперся руками в диван, який, на диво, витримав його. Але він був такий втомлений та сумний, що я підійшла ззаду та обвила його руками, притулившись до спини Тоні. Хотілось показати йому свою підтримку, адже він згадував те, що краще було б забути. Тепер я розумію, чому він приховував все. Це занадто боляче. Але я відчула, як хлопець розслабився трохи.

- Каро, я заздрю тобі в одному. - почав він. - В тебе є людина, яка буде любити тебе ні дивлячись, ні на що. Навіть якщо ти вирішиш покинути роботу. Знаєш, я дуже хотів би відчути щось подібне. А це для мене шанс.

Коли він повернувся до мене, я обережно потягнувся до нього та поцілувала. Але це було не через бажання, що спалювало нас. Цього разу все було інакше. Я намагалася вкласти щось більше в цей жест. І, здавалося, Тоні все зрозумів, адже довго не хотів припиняти поцілунок. Якесь незрозуміле почуття почало зароджуватися в мені. Невже це і є кохання? Та за мить ми відсторонилися одне від одного, важко дихаючи. Навіть цей напівзруйнований будинок зник, адже в усьому світі лишилися тільки ми двоє. Неймовірні відчуття, які так не хотілося втрачати. Проте довелося, адже хтось увійшов до будинку. І це були досить неочікувані гості...