Читати книгу - "Історія одного розлучення, Ана-Марія Еріш"

Чесно, не дуже мені хотілося показувати старий будинок Карі, адже я переживав за те, що вона могла подумати про мене. І з якого часу мене це почало хвилювати? Та все ж вона була щирою зі мною, не дивлячись на те, що прекрасно розуміє усю абсурдність ситуації. Навіщо розкривати душу перед фіктивним чоловіком, з яким вона розійдеться за кілька місяців. Але дівчина розповіла мені історію своєї родини, і я вважав, що буде чесно, якщо я зроблю те саме. Звичайно, мені доведеться пропустити той факт, що мене всиновив генерал, який працював на ФБР. І що вже кілька років я є одним з найкращих агентів, а вона моє чергове завдання. Сподіваюся, що справжня правда так і не випливе на поверхню. А коли прийде час ми просто розлучимося і все.

Тому, забравши дівчину після роботи, я повіз її в один із найкримінальніших районів Нью-Йорку. І, чесно, це було ризиковано, адже на неї досі відкрито полювання. Та у випадку нападу я зможу її захистити. Зібравшись із силами я увійшов до середини. Стільки спогадів нахлинули на мене, і майже всі неприємні. Занадто боляче було згадувати історію моєї родини. Так багато часу пройшло, а я досі не міг впоратися з усім цим.

Але Кара була поряд, обіймаючи мене. Зараз вона ніби відчувала, що зараз мені було це потрібно. Це було так дивно, що я навіть розгубився, не знаючи як поводитися. Для мене будь-який прояв ніжності був новинкою. Навіть коли ми зустрічалися з Беатріс, вона досить рідко обнімала мене, а тим паче не намагалася зрозуміти. Це тепер я розумію, що дівчина була просто егоїсткою. Але тоді все здавалося інакшим. Та коли я з Карою, Беатріс завжди програвала на її фоні. Як шкода, що коли завдання завершиться я назавжди зникну з її життя. Вона заслуговує хлопця, який подарує їй безпеку. А це точно не я. Невже тепер я шкодую про це?

Ці думки настільки захопили, що я не одразу помітив, як хтось увійшов до будинку. І їх я не впізнав, адже це було троє досить кремезних чоловіків. І виглядали вони не дуже по-дружньому. Чомусь мені здалося, що сюди вони прийшли не грабувати, а саме по нашу душу. Я так розумію, мені доведеться битися. Що ж, цього разу я тверезий і не втомлений. Тому, чому б і ні.

- Друзі, а що ви тут робите? - посміхнувся я. - Чи не помилилися часом будинком? Чекайте, в мене дещо для вас є. - вони здивовано подивилися на мене. Я ж дістав яблуко, від чого вони скривилися. - Ой, це не те, чекайте. - я викинув яблуко, і дістав пістолет. - Так буде краще. Ну то що, самі підете, чи мені вам допомогти?

Але те, як ці чоловіки почали наближатися до нас, я зрозумів, що доведеться діяти більш рішуче. А враховуючи, що Кара тремтіла позаду, я мав захистити свою дружину.

- Ось тримай. - я протягнув їй пістолет. - Стріляти вмієш? - дівчина кивнула. - Так от, якщо хтось з них наближатиметься до тебе — то вистріли. Але бажано в ногу чи ще кудись, трупів нам тут не потрібно. Все зрозуміла? - вона знову кивнула. - Ну і розумничка. А тепер краще відійди. Тоні з усім розбереться.

Я зняв куртку, та кинув її на диван. І саме в цей час перший завдавав удару, який я пропустив. Невже втрачаю форму? Але ні, ще один накинувся на мене, а інший на Кару. Та дівчина вистрілила йому у ногу, і той впав, закричавши від болю. Моя дівчинка.

Та все ж битися з двома доволі натренованими бійцями було важкувато. Хто ж вони такі й на кого працюють? Тому і треба схопити хоч одного. Краєм ока я бачив, що Кара не спускає очей та не відводить пістолета від пораненого. Але треба викликати поліцію чи ФБР. А через те, що сусіди звикли до такого, ми маємо зробити це самі. Тому, я кинув телефон Карі й промовив:

- Набери мого батька і скажи де ми є. Аби терміново виїжджали.

Дівчина ж лише кивнула та поспішила виконувати. Але хвилин за десять один з нападників лежав без свідомості. Ще один удар, і другий приєднався до нього. Повернувшись до Кари, я побачив, що вона тремтіла. Тому, взявши свою куртку, я накинув на неї та міцно обійняв. Забувши про свою гордість, дівчина міцно притулилася до мене, не зводячи очей з нападників.

- Тихо, все закінчилося. - сказав я, обнімаючи її міцніше, через те, що дівчина досі тремтіла. - Ти молодець, влучила.

- А ти думав, що я не зможу. - фиркнула вона. - Я тобі скажу більше, тобі дуже пощастило, що я була тут. Ти б не впорався з трьома.

- Нехай буде так. - не хотілося навіть сперечатися. - Принаймні, в нас все вийшло.

- А хто це такі були? - обережно спитала вона.

- Грабіжники. - їй не потрібно знати правду. - Нормальна практика для такого району. Саме тому я й ношу з собою постійно зброю.

Та дівчину це не впевнило, але вона все ж промовчала. Досить швидко приїхав батько, але, на щастя, він був у цивільному одягу. Це добре, адже Кара не знає, що мій батько генерал. А враховуючи, що вона дуже розумна, таке б посіяло певні сумніви в ній. Вона і так вже знає, що я працюю на державу. Не важко здогадатися, що тут ще й ФБР замішано. Швиденько розпитавши про те, що сталося, нас відпустили додому. Як же добре, що вже за хвилин двадцять Кара буде в безпеці, адже я дуже злякався за неї. Навіть більше, ніж за власне життя.

Чи не переросло вже це завдання у щось більше?