Читати книгу - "Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро"

Джинні кивнула.

«Я до них приходила. Як медсестра… Уяви, бабуню, це ніби вечірка, вони грають музику, під яку вона любила танцювати. Труна оббита рожевим оксамитом, а вона лежить у білій сукні. Скрізь свічки».

«У будинку? — спитала вона здивовано. — Вони тримають її в будинку?».

«Саме так, — підтвердила Джинні, — хоч це суперечить закону. Батько сказав, що їм буде сумно ховати її в цій країні. У себе, в Оахаці, вони щороку влаштовують свято зі свічками; пікнікують до світанку біля могил тих, кого любили».

«Так, Джинні, живим якось треба себе розраджувати», — заплющила вона очі.

«Ти хочеш спати, бабусю?».

«Так, я втомилася від втіхи побути з тобою. Можна я залишу собі Росіту? Хай стоїть онде, на шафі, де я зможу її бачити; хоч щось своє буде тут у мене».

На кухоньці, допомагаючи діду розібрати продукти з крамниці, Джинні тихо повідомила:

«Я йду з роботи, дідусю».

«Он як, то комусь пощастило. І хто цей щасливчик?».

«Тут я спізнилась. Ти давно зайнятий». Вона зробила піраміду з консервних бляшанок, розібрала і побудувала знову.

«Щось не так з роботою?».

«Зі мною. Я не можу бути… — вона спробувала підшукати слово, — як це вони називають, достатньо професійною. Дозволяю емоціям брати наді мною гору. А завтра от мушу повідомити одній сім’ї… — бляшанки знову розсипалися. — Та справа навіть не в цьому. Просто не знаю, що мені б хотілося робити — можливо, повернутися до навчання чи піти до художньої студії. От якби ви їхали до Сан-Франциско, я могла б поїхати з вами та поговорити з мамою і татом. Але таке, як я розумію, неможливо. Бабуся хоче додому. Просила мене поговорити з лікарем».

Лікар сказав їй сам.

«Наступного тижня, коли зміцнієте, можете їхати».

Проте наступного тижня в неї підстрибнула температура від якоїсь інфекції, і вона, поки це не мине, мусила залишатися в ліжку, взятому напрокат у шпиталі й поставленому поруч із двоспальним ліжком, у якому він спав тепер один.

Наступні дні зовні мало чим відрізнялися один від одного. Через день після обіду та під вечір він ішов зустрітися з новими приятелями, побазікати й пограти в карти. Двічі на тиждень навідувалася місіс Мейс. Решту часу тут була Джинні.

Біля ліжка хворої стояв радіоприймач Джинні. Й часто тіні музики доходили до неї. Вона лежала верчика, підібравши коліна до живота, і напружено вслухалася (такою Джинні й намалювала її: смужка волосся, що згорнулася у вигляді вушка), а тоді раптом викидала руку й різко вимикала приймач, продовжуючи так само лежати, приховуючи сльози.

Якось Джинні привела із собою морського піхотинця, свого шкільного приятеля, якого зустріла, коли той блукав біля спорожнілого пірса. На прохання Джинні він спокійно, не виказуючи зніяковіння, сів на підлогу, схрестив ноги і виконав для них танець Самоа, звідки був родом.

Минуло чимало часу, як вони пішли, коли з ліжка, де вона лежала, почулося тихеньке гудіння, вона намагалася повторити кивки, поривання, скинуті вгору руки, вибивання дробу стопами ніг та низькі тужливі вигуки.

Ханна і Філ надіслали квіти. Щоб її потішити ще більше, він встромив одну квітку їй у волосся.

«Ти наче дівчина», — сказав він і приніс дзеркальце, щоб вона помилувалася. Вона подивилася на пульсуючу червону квітку, жовте кістляве обличчя, не стримала збудженого сміху і відштовхнула дзеркальце — але квітку залишила палати у волоссі.

Того тижня, коли приїхали Ленні з Хелен, гарячка повернулася. Супроводжувана збудженим сміхом і нестримним потоком слів. Та, яка все життя говорила рідко і то лише за потреби (вона так і не опанувала мистецтво легкої комунікації та жонглювання словами), тепер, перед смертю торохтіла безупинно.

Майже шепотом:

«Вона викапана Ліза, твоя Джинні. Чи я розповідала тобі про Лізу, як вона навчила мене читати? Вона походила зі знатної родини й сама внутрішньо була шляхетною. Мені шістнадцять минуло, мене лупцювали, шмагав батько, я не могла з нею бачитися. Забороняли, бо вона було толстовкою[35]. Так от, уночі, синку, повз гавкаючих собак, жахливих псів, крізь зимову хурделицю на дорозі я бігла, щоб сісти в її екіпаж і поїхати, як та панянка, до книжок. До неї — для якої життя було священним, знання були священні — й вона вчила мене читати. Її повісили. Треба намогтися збагнути, чому все відбувається саме так. Вона вбила того, хто зрадив багатьох. Вбила за те, що він зрадив усе, заради чого вона жила і у що вірила. Вбила миттєво, просто в мене перед очима (як багато крові в людському тілі, синку), у в’язниці, де ми сиділи. Треба намогтися збагнути, чому так».

«Ім’я? — заворушила вона губами. — Ім’я, яке було їхньою провідною зіркою, здатною відкривати двері камер смертників. Я читала про це, коли відбувала свій рік на каторзі. Тубан! — збуджено вигукує, — Тубан, як у Давньому Єгипті називали Полярну зірку. Ти її можеш побачити, Джинні, подивись на неї — це вона коливається біля нашої Полярної зірки, яка видається нам нерухомою.

Так, Джинні, у твоєму віці моя мати і бабуся вже встигли поховати своїх дітей… так, між тобою і Ольшаною, Джинні, більше ніж океан… так, Джинні, вони танцювали, а самі такі хирляві, як курчата, і як курчата шкреблися, плескали руками й підстрибували.

А Андрій Юхимович, який протягом більш ніж двадцяти років не знав і не хотів знати цього, мовив таким тоном, начебто хотів заплакати: «Навіщо ж, дорогий мій, цей зловтішний сміх?» — вона проказувала про себе напівзабуті фрази з кількох знайомих книжок: «На біль я відповідаю криком і слізьми, на підлоту — обуренням, на мерзоту — огидою… В цих відчуваннях усе життя: воно може обтяжувати, можна ненавидіти його, але не зневажати[36]».

У маренні:

«Скажіть мені, місіс Мейс, моя люба сусідко, фотокартки ніколи не були