Читати книгу - "Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро"

живими, а що стосовно квітів? Скажіть тим, хто спитає: жодних рабинів, жодних міністрів і священників, жодних промов і церемоній — усе фальш — хай живі самі себе розраджують. Скажіть синові Семмі, який літає, скажіть йому хай злітає до Штутґарта і побачить те місце, де у Дейві немає могили. То й що?.. Що-о? У мільйонів немає могил — повітря і край».

Чи то в маренні чи ні, просила, щоб радіо не вимикали, ніби й не слухала, бубоніла щось собі, але музика мала лунати. Одного разу різко прибрала звук, як раніше, і почала плакати, не ховаючи сліз.

— Тобі щось болить, бабусю? — спитала Джинні.

— Музика, — відповіла вона, — все ще лунає, а ми її не чуємо. Тук-тук, але наші вушка надто слабенькі. Що ще, що ще ми не чуємо?

Одного разу вона вдарила його по руці, коли він простягнув їй пігулку, і змахнула пляшечки зі столика біля ліжка: «Не треба пігулок, хочу почуватися, як почуваюсь», і розсміялась, а він став рачки, збираючи ліки.

Ночами вона тяглась до його руки й трималася за неї.

Почалось безкінечне блювання. Вона вже ледь дихала, щоб розмовляти, але так само ворушила губами:

Коли вже не треба завдавати болю іншим

Кур-кур-курчати, я йду шукати

Відповідальність людини

«Девіде! — владно. — Миску!» — вона блює, полоще рот, насилу робить ковтальні рухи пересохлим горлом і знову починає мугикати.

«У шпиталі їй було б тепер краще», — зауважив лікар. Він розіслав телеграми дітям і саме збирав їй валізу, аж коли здивовано укляк від її хрипкого голосу. Вона піднялася, спробувала сісти.

«І куди тепер? — спитала. — Тепер куди мене потягнеш?».

«Цього разу тобі навіть дитину заводити не доведеться, — заспокійливо сказав він, шукаючи її зубну щітку. — Пригадуєш, як після народження Дейві ти сказала мені: заради десяти днів відпочинку в лікарні варто завести дитину?».

«Куди тепер? Ще не додому? — проскиглила вона. — І де він, мій дім?».

Він підвівся, щоб підперти її спину.

«Лікар каже, шпиталь…» — почав пояснювати він, як раптом вона спритно, мов змія, сповзла з ліжка і стала на рівні, похитуючись і спираючись на тумбочку.

«Боягуз, — просичала вона. — Утікач».

«Ти стоїш», — ошелешено мовив він.

«Відвезти мене й дати драла. Блювотиннячка злякався».

Він встиг підхопити її, щоб не впала. Вона пручалася, трохи не вислизнула в нього з рук і знову виструнчилась.

«Слабак, — шпигонула вона. — Хочеш покинути мене й накивати п’ятами. Зрадник. Ти все життя тікав».

Він розрюмсався, розповідаючи Джинні.

«Тримається як така собі Мерилін Монро, — поскаржився він. — Важить менше шістдесяти фунтів[37], за словами лікаря, а мотлошить мене, як той Демпсі[38]. Зрадник, кричить, а я біжу, мов той пес, на кожен її поклик; і вдень, і вночі біжу — то її нудить, то судно…».

«Ти їй потрібний, дідусю, — сказала Джинні. — Хіба не це називається коханням? Піду гляну, чи вона спить, і коли так — бідненька, геть виснажилась, — ми з тобою влаштуємо вечірку: я принесла ромові баби».

Вони нікуди її не перевезли. Біля ліжка тепер височів стояк із гачками, де були ємності з розчинами — кров’ю та глюкозою — для вприскування у вени. Джинні оселилася поруч по коридору, щоб доглядати за хворою — її обличчя так сяяло, що дід якось поцікавився: «Чи ти не закохалася часом?» (Стидка втіха, чиста всеохопна радість побути з бабусею; все дихає спокоєм і безтурботністю.) «Це мій любий серцю притулок, — відповіла вона загадково, — моя люба бабуся», — ніби цим усе пояснила.

Одне за одним приїздили діти — ті, що могли. Ханна, Пол, Семмі. Надто пізно питати: що ти зрозуміла за своє життя, Мамо, і про що ми мусимо дізнатися.

Клара, найстарша, цідить крізь зуби:

Розплатися зі мною, Мамо, поверни все, що в мене забрала. Скільки тих інших набралося у твоєму серці. А я мусила бути твоїми руками, покласти на себе твій тягар, твою відповідальність.

Невже це вона? Звуки конаючої, схожі на клешні руки шкребуть по простирадлу. Неземний спів.

Вона чує музику і спів зі свого дитинства; забуті звуки, яких не чула з… з… І вся суворість розсипається криком: «Де ми втратили одна одну, Мамо, співоча мамо?

Усе позаду: сварки, кпини, взаємні грубощі, справляння мовчанки й замикання в собі.

Я не знаю тебе, Мамо. І ніколи не знала.

Ленні страждає не тільки за те, що вона помирає, а й за те, чого вона ніколи не відчула в житті (і, можливо, що й він не відчує). В його словах також те, що так і не було вимовлено ніколи: Прощавай, Мамо, яка навчила мене самому бути собі матір’ю.

Немає Віві, яка мусила залишитися з дітьми. Немає й Дейві, хоч він уже тут, змушений помирати знову, цього разу з нею, адже живі, помираючи, забирають із собою своїх небіжчиків.

Вона стала легенькою, як пташка, і, як у пташки, в її горлі гельготали звуки, коли тіло билося в судомах. Чи вдень чи вночі, уві сні чи в яві (хоч тепер і не розібрати було — де що) з її губ злітали пісеньки і фрази.

І він, якого колись лякала можливість тривалого конання (через страх за себе, за неминучі видатки), тепер у душі бажав її швидкої смерті, заради самої ж неї. Він більше не виходив на вулицю, хіба коли Джинні його примушувала; не сміявся, хіба коли Джинні на кухоньці умовляла його посміхнутись (і вона, яка, схоже, вже нічого не чула, також сміялася, змовницьки сипала смішки).

Легенька, як пташка, тремтливе тільце, маленькі пазуристі кисті рук, гачкувата тінь від носа на обличчі, напружене гелготання з горла.

Він намагався не слухати, не дивитися в