Читати книгу - "Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Навіть у реальному (ковтає) житті цього бракує…
Кораблі з невільниками, поїзди смерті, кийки… дооосить
Подзвін за шляхетністю…
Сімдесят вісім тисяч за хвилину (тихо зойкає)… Сімдесят вісім тисяч людей… Ми себе знищимо?
«Ох, місіс Горопахо, — сказав він, ніби вона могла його почути, — все життя трудилася, а тепер от лежиш собі в ліжку, тобі прислужують, навіть не треба просити, а ти собі далі працюєш. Нелегка це справа помирати? Тяжка праця?».
Знеможене тіло, її рука вчепилася в його руку. Мелодія, примарна мелодія тріпоче на її губах, і сама вона, як та винувата примара — він знову це бачить — схилилася над програвачем, слухаючи платівку, і миттю вимикає звук, коли він підходить. А тепер, незважаючи на його присутність, пливе, купається в мелодії.
«Приховувала її від мене, — дорікає він, — скільки ж разів ти її слухала, щоб так завчити?» — і намагається пригадати, коли вперше вона поставила цю платівку або коли стала вимикати програвач, щойно він наближався, але не може. Є тільки ця кімната з високим стояком крапельниці і роєм звуків.
Ніхто окремо, тільки разом…
Сильний з тими, хто поки безсилий…
Догматизм мертвий, війна мертва, тільки країна…
«Чи вони тобі допомагають, місіс Філософинє, слова з книжок? Допомагають?».
Йому здавалося, що протягом сімдесяти років вона ховала у собі магнітофон, мікроскопічний, що намотував нескінченну стрічку, записуючи кожну пісню, кожну мелодію, кожне прочитане, почуте чи мовлене слово, а вона зловмисно програвала тільки те, де нічого не йшлося про нього, про дітей, про їхню близькість.
«Залишила нас, та й квит, місіс Балакухо, — докоряв він, — ти, котра називала балакунами інших, сама спритно ховала слова. Все життя у турботах і любові, а тепер жодного слова про нас, для нас. Геть нас кинула? Мене кинула?».
Він витягав колоду карт для пасьянсу, гучно тасував їх, ляпав долу.
Підносьте вгору знамено розуму (повільно, голосом оратора) справедливості, свободи, світла…
Людство гідне чеснот.
Шукає (напад тремтіння) людей серед людей…
«Слова, слова, — закидав він, — яких людей шукаєш ти довкола себе, місіс Самотність, і яке людство вважаєш гідним?»
Утім, кажучи це, він пригадував, що не завжди вона була відлюдькуватою, не завжди прагнула самоти (він-бо знав, що колись був й інший голос — задовго до цього ледь чутного подиху, до хрипкого звуку, що розривав тишу виляском батога, викликав напруження, соромив його — дівочий голос, що красиво говорив про їхні найзаповітніші мрії). Тільки знову-таки він не міг відтворити у спогадах чи навіть в уяві нічого з того, що було раніше, коли і як все змінилося.
Туз, дама, валет. Тінь від крапельниці стала подвійною, у глибині дзеркала виблискувала місяцеподібна форма — порожня пляшечка від розчину. В пам’яті спливли слова: розуму… справедливості… свободи… Догматизм мертвий. Він пригадав усю цитату й гірко розсміявся. «Ха, добре, що ти не розумієш, що кажеш. Добре, що Віктор Гюго помер і не побачив цього, свого двадцятого століття».
Двійка, десятка, п’ятірка. Вона впевнено заспівала пісню їхньої молодості, в якій бриніла надія:
Зростуть у селах і містах Людей ряди численні, З вогнем свободи у серцях І світлом знань натхненні.Король, четвірка, валет. «У двадцятому столітті, авжеж!».
Сміливі, добрі та міцні, Не кров чужу точити, А всі стихії на землі Зуміють підкорити[39].Не кров чужу точити, ха-ха! Отаке, один небіжчик, і ти туди ж, і ще Гюго небіжчик, «у двадцятому столітті невігластво помре, догматизм помре, війни відімруть, і все людство житиме в одній країні — добробуту?» Ха-ха!
Життя (напад задушливого кашлю) як пісня стане[40].
Карти випали в нього з рук. Без попередження відчуття втрати й зрада, що ховалися в ньому, нагромаджені протягом років і невидимі навіть для нього самого, вилізли зовні,
проявилися,
розкрилися,
вистрелили,
а з ними — жахливі масштаби того, що насправді трапилося в цьому столітті.
Він раптом відчув нестерпний голод, а може, спрагу. Почвалав на кухню, ввімкнув усі три лампи, наповнив тацю — «ти вже мала свій нічний перекус, місіс Небіжчиця, тепер моя черга». І здивувався сльозам, які окропили тацю.
«Солоні сльози. Безкоштовно. Невже я забув посолити? — і прошепотів: — Боже, як багато я втратив».
Подумки перенісся до онуків, чиє дитинство справді було дитячим, вони ніколи не голодували, не страждали від хвороб, живучи у теплих будинках з багатьма кімнатами, вчилися в тих школах, в яких подобалося, могли гуляти по всіх вулицях, виросли на голову вищими за своїх дідуся і бабусі — у них чиста шкіра, горда постава і прямий погляд. «Гей, ви в Ольшанах, — звернувся він до містечка шістдесятирічної давнини, — для вас вони були б шляхтою».
Хіба це не здійснення мрії, про яке й мріяти не доводилося? — спитав він.
А невже немає інших дітей у світі? — відповів він, копіюючи її хрипкий голос.
А вогонь свободи, світло знань?
І не кров чужу точити?
Він подумав, що о шостій прокинеться Джинні, й настане його черга йти спати до неї
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро», після закриття браузера.
