Читати книгу - "Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Дати їй померти, а з нею їхній молодості, сповненій вірою, що породжувала цю піну яскравих, зрадницьких слів, забруднених слів, які на її чистих губах позбувалися бруду.
До черги Джинні лишалося якихось пару годин. Він міг би дзвінком розбудити її, тоді вжити пігулку і заснути; міг би хлюпнути ще бренді в склянку з-під молока, хоч і того, що було налито, так і не торкнувся.
Натомість повернувся назад до кімнати й помацав їй пульс — обережно своїми вузлуватими пальцями, як учила Джинні.
Вона заскимлила, її рука поповзла по ковдрі в пошуках його руки. Він співчутливо взяв її долоню в свою, а другою, вільною рукою знову зібрав карти. І те саме відчуття — чи то спраги, чи голоду.
Світ їхньої молодості — темний, неосвічений, жахливий через ненависть і хвороби, — як-то було жити в ньому, серед продажності, мерзоти, зрадництва, збезчещення, тільки вони не зневірилися ні в людині, ні в собі, вірити-бо було так прекрасно, так… хибно?
«Ет, діти, — мовив він уголос, — як ми вірили, як були віддані».
Йому закортіло розкласти окремими пакунками для дітей та онуків, для всіх цю радісну впевненість, це відчуття значимості, причетності та залучення, відчуття нерозривного зв’язку з величчю минулого, з усім, що дарує свободу та облагороджує. Розкласти це по пакунках, стояти з ними на розі вулиць, на вході до стадіонів та заповнених пляжів, стукати у кожні двері й роздавати це як казкові дарунки.
«А чому не в коробках з-під вівсяних пластівців чи прального порошку? — взяв сам себе на кпини. — Ти бач, вже глузд крадеш у мене, небіжчику».
Слова пінилися, вмирали невимовленими. Її тіло билося в корчах, вона цмокала ротом, ніби цілувала. (Ворушила губами, читаючи, схилившись над «Книгою мучеників» і начепивши лінзу на важкі окуляри.) Чи вона досі вірила?
«Єво, — прошепотів він. — Ти й досі вірила? Жила цим? Цим — „Хай буде так“»?
«Фунт м’яса для супу, — промовила вона виразно, — одну супову кісточку».
«Я чув це на власні вуха. Еллен Мейс свідок: “Людство… треба вірити”. — Благально: — Єво!».
«Хліб, учорашній, — бубоніла вона. — Будь ласка, в дерев’яному ящику… для розпалювання. Нитка, халепа, рветься та рветься. От тобі й дешеві нитки», — і знову гучне булькотання в горлі.
«Я попросив камінь, а вона мені хліб — учорашній. — Він відсмикнув руку і скрикнув: — Кому потрібні запитання? Тобі хочеться все розворушити? — Тоді глухо: — Стривай, дай-но допоможу тобі повернутися, нещастя моє».
Слова змішуються, увиразнюються. Голосом, сповненим жаху:
«Поле, Семмі, не бийтеся!».
«Ханно, гадаєш, у мене десять рук?».
«Як я можу дати те, чого в мене немає, Кларо?».
«Ти кривиш душею, — впевнено завважив він, — радість також була. — І з гіркотою: — Як зневажливо ти про нас казала, зрештою».
Ніби в докір йому, ніби її голос не мав зв’язку з її тілом, що билося в корчах, вона заспівала, чисто і красиво, шкільну пісню, якої навчили її діти, коли були ще маленькими. І з благанням:
«Не дивись на мою стрижену голову…».
(Плетиво кіс зрізано під корінь.) В одну мить він полишив мовчазну стару жінку, що схилилася над «Книгою мучеників», пройшов повз матір, яка тиснула на педаль швацької машинки й співала з дітьюаті й благаючі очі, сповнені кохання, і стиснув в обіймах, любу, рідну, чутливу, сповнену жаги, яку він любив у ній розпалювати.
«Єво!».
Вона стукала своєю маленькою пташиною лапкою по ковдрі. Скільки, скільки здатна витримати людина? Він підняв карти, поклав їх, обійшов кругом два ліжка, підступив до шафи, висунув, засунув назад шухляди, розчесав чуприну, поводив повільно рукою перед дзеркалом, аби побачити, що саме він затуляє кожним таким рухом, і відчув, що може будь-якої миті померти від чогось нестерпного. Зібрався було натиснути на дзвінок, щоб розбудити Джинні, опустив очі й побачив у Джинніному альбомі для малюнків її замальовку: шпитальне ліжко з нею, подвійне ліжко поруч, на якому лежить він, висока крапельниця, що живить її вени, і їхні руки, його та її, що сплелися і живлять одна одну. І ніби слухаючись наказу, підійшов до свого ліжка, ліг, тримаючи однією рукою малюнок (неначе той міг оборонити його від жахливих проявів втрати, зради, смерті), а другою знову знайшов її руку.
Такими Джинні і знайшла їх уранці.
В останній день агонія стала безперервною. Подеколи її аж підкидало над ліжком, що їм доводилося її удержувати. Він не міг цього витримати й вийшов з кімнати, умиваючись сльозами.
Джинні прийшла його заспокоїти. Світлим голосом сказала: «Дідуню, любий, не плач. Її тут немає, вона мені обіцяла. В останній день вона сказала, що повернеться туди, де вперше почула музику, маленькою дівчинкою на шляху в тому селі, де народилася. Вона пообіцяла. Там грають весілля і танцюють, і від веселої сопілки повітря аж тремтить. Полиш її там, дідусю, все добре. Вона мені обіцяла. Повернись і допоможи її бідному тілу померти».
Пам’яті моїх батьків. І двох жінок цього покоління: Сівії та Гені, Не підвладних часові, безстрашних, непідкупних. Смерть умножає дивоПереклад Олександра Буценка
Делмор Шварц
(1913–1966)
Делмор Шварц народився й виріс у Брукліні. Його батьки-іммігранти розлучилися,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро», після закриття браузера.
