Читати книгу - "Позашлюбна дитина генерального, Ірина Романовська"

— Господи, ще ж Андрій, — Андрію, — нова хвиля сліз починає котитися по моєму обличчю. — Андрій теж нічого не знає. Я ще й збрехала йому, що не знаю, хто такий Тітов. А тепер маю йому повідомити, що Тітов — батько Тимура.

Дзвінок телефону перериває мої ридання. Я тягнуся до сумочки, щоб дістати свій гаджет. Поки намагаюся сфокусувати очі на імені того, хто турбує мене в такий час, Юля жестами показує, що їй треба до вбиральні.

— Яно, добрий вечір!

— Доброго вечора, Олегу, гик, Юрійовичу, — я намагаюся говорити спокійно, аби Тітов не здогадався, що я щойно через нього ридала.

Проте це кепсько виходить.

— Яно, з тобою все гаразд? — стурбовано запитує Олег.

— Зі мною все чудово, гик.

— Ти що плачеш?

— Ні, —  заперечую я надто голосно, та знову гикаю. — У мене вихідний, що хочу, те й роблю! — Господи, Юля має рацію. Мені не можна у такому стані розмовляти з Олегом.

— Та я ж не проти, просто в тебе голос якийсь сумний. Якісь проблеми вдома? Я можу чимось допомогти?

Та що ж він такий дбайливий сьогодні?

Мені ледве вдається тримати язика за зубами. А він своєю турботою лише гірше робить.

— Олегу, навіщо ти телефонуєш? — сама не помічаю, як я переходжу з Тітовим на «ти».

— Як ти ставишся до того, щоб повечеряти зі мною?