Читати книгу - "Дорога, Кормак Маккарті"

до столу: вночі прокинувся біля нього, лежачи обличчям на схрещених руках. Кімната захолола, надворі віяв вітер. Вікна тихенько брязкали в рамах. Свічка догоріла, а від багаття лишилися самі вуглини. Чоловік підвівся і знову розпалив вогонь, сів біля хлопця, підсмикнув ковдру й рукою відкинув його бруднюще волосся. Гадаю, вони спостерігають, сказав він. Вичікують того, чому навіть смерть не може запобігти, а якщо не побачать цього, відвернуться і більше ніколи не повернуться до нас.

Хлопець не хотів, щоби чоловік підіймався на другий поверх. Батько намагався його вмовити. Там можуть бути ковдри, казав він. Треба глянути.

Я не хочу, щоб ти йшов нагору.

Там нікого немає.

Може, є.

Там нікого немає. Гадаєш, вони дотепер не спустилися б?

Може, вони налякані.

Я скажу їм, що ми їх не образимо.

Може, вони мертві.

Тоді вони не будуть проти, щоб ми взяли деякі речі. Слухай, що б там нагорі не було, нам краще знати про це, аніж не знати.

Чому?

Чому. Ну, бо ми не любимо несподіванок. Несподіванки лякають. А ми не любимо лякатися. І нагорі може бути те, що нам треба. Маємо глянути.

Гаразд.

Гаразд? Отак просто?

Ну, ти не хочеш мене слухати.

Я завжди тебе слухаю.

Ну, не зовсім.

Тут нікого немає. Тут нікого немає вже багато років. У попелі немає слідів. Усе ціле. Меблі не спалили в каміні. Тут є їжа.

У попелі не лишається слідів. Сам казав. Їх здуває вітер.

Я йду нагору.

Вони пробули в домі чотири дні, багато їли та спали. Він знайшов ковдри на другому поверсі, і вони притягнули величезну купу дров, склавши їх у кутку кімнати, щоб підсохли. Чоловік знайшов старовинну лучкову пилу з дерева та дроту й розпиляв нею сухі гілки. Зубці були іржаві та тупі, і він сидів перед вогнищем і силкувався загострити їх надфілем, але без особливого успіху. Метрів за сто від дому протікав струмок, він натягав незліченну кількість відер по стерні та багну, вони гріли воду й купалися у ванні, що була поруч зі спальнею на першому поверсі в задній частині будинку, а ще батько підстриг сина й себе і поголився. Принесли одяг, ковдри та подушки з горішніх кімнат і перевдягнися в нове, хоч синові штани довелося обрізати ножем до потрібної довжини. Чоловік облаштував для них гніздище перед каміном. Щоб утримати тепло, замість узголів'я використав перевернутий високий комод. Повсякчас дощило. На кожному розі будинку він поставив під водостічні труби відра, щоб збирати свіжу воду, яка стікала зі старої залізної покрівлі зі стоячими фальцями, і вночі чув, як дощ барабанить у горішніх приміщеннях і як крапає по всьому дому.

Обнишпорили всі надвірні будівлі в пошуках чогось корисного. Чоловік знайшов тачку, витягнув її й перекинув, повільно покрутив колесо, оглядаючи шину. Гума була лиса і потріскана, але повітря, як він вирішив, триматиме, переглянув вміст старих коробок та мішанку різних інструментів і знайшов велосипедний насос, і тоді прикрутив кінець шланга до клапана шини й почав качати. Повітря виходило біля обода, але він перевернув колесо, попросив хлопця притиснути шину й так зміг її надути. Потім відкрутив шланг, поставив тачку на колесо й покатав її по підлозі. А тоді виштовхнув надвір, щоб її обмив дощ. Коли за два дні залишали дім, вияснилося, і вони попрямували багнистою дорогою, штовхаючи тачку з новими ковдрами та консервними банками, обгорнутими запасним одягом. До цього чоловік знайшов пару робочих черевиків, а хлопця взув у сині кеди, заповнивши ганчірками вільний простір у носаках, а ще вони зробили собі нові маски. Дійшли до асфальту і мали по дорозі повернутися по візок, до якого було недалеко, менш як півтора кілометра. Хлопець ішов, поклавши руку на тачку. Тату, а гарно ж у нас вийшло, так? запитав він. Так, гарно.

Їжі їм вистачало, але до узбережжя досі було далеко. Чоловік розумів, що для надії немає підстав. Сподівався, що буде світліше, знаючи тільки те, що світ щодня стає темнішим. Колись у фотомагазині він знайшов експонометр і думав, що зможе декілька місяців використовувати цей прилад, щоб виміряти середній показник світлового потоку. Доволі довго носив його всюди, марно думаючи відшукати для нього якісь батарейки. Уночі, прокидаючись від кашлю, чоловік сідав, витягуючи руку над головою супроти чорноти. Як людина, яка прокинулася в могилі. Як ті відкопані мерці, побачені ним у дитинстві, що їх переносили, аби прокласти шосе. Багато померло від епідемії холери, і їх похапцем ховали в дерев'яних скринях, які потім гнили та розвалювалися. Померлі являлися на світ, лежачи на боку, підібгавши ноги, а деякі — долічерева. Тьмяно-зелені антикварні мідяки повипадали з грошових скринь-очниць на поплямоване й зігниле дно домовин.

В одному містечку в продуктовому магазині на стіні висіла оленяча голова. Хлопець став і доволі довго на неї дивився. На підлозі було бите скло, тож чоловік сказав сину почекати у дверях, поки, ступаючи в робочих черевиках, розчищав собі шлях у смітті, але, зрештою, так там нічого і не знайшов. Біля магазину на забетонованій ділянці побачили дві бензоколонки. Сіли й на мотузці спустили маленьку консервну банку в підземний резервуар, а потім витягнули й перелили видобуту чашку бензину в пластикову каністру та знову її опустили. Прив'язали шматок труби до бляшанки як грузило і цілу годину схилялися над резервуаром, як мавпочки, які патичком рибалять у мурашнику, поки не наповнили каністру. Потім закрутили кришку, поставили каністру на нижню решітку візка і попрямували далі.

Довгі дні. Відкрита місцевість, де вітер носив попіл по дорозі. Уночі хлопець сидів біля вогню, розклавши на колінах шматки мапи. Запам'ятовував назви міст і річок і щодня вимірював, скільки вони пройшли.

Тепер їли економніше. Уже майже нічого не лишилося. Хлопець стояв на дорозі, тримаючи мапу. Вони прислухалися, але нічого не чули. На сході досі був відкритий простір, але повітря змінилося. Зрештою, за поворотом натрапили на те, до чого йшли, і зупинилися, а коли відкинули капюшони курток, щоб послухати, солоний вітер розвіяв їхнє волосся. Попереду широчів сірий пляж, на який накочувалися повільні тьмяно-свинцеві хвилі з гребінцями, і чувся віддалений гул. Ніби згорьований звук чужого океану, що розбивався об береги світу, про який ніхто не чув. На віддалі на припливній мілині лежав на боці танкер. За ним важко ворушилася океанська холодна просторінь, ніби повільно здіймався чан зі шлаком, а далі пролягала сіра шквальна смуга попелу. Чоловік поглянув на хлопця. Помітив