Читати книгу - "Дорога, Кормак Маккарті"

* * *

За годину вони вже сиділи на пляжі та вдивлялися у стіну смогу за обрієм. Зарившись п'ятками в пісок, спостерігали, як похмурий океан омиває їхні ноги. Холодний. Пустельний. Без птахів. Візок залишили в папороті за дюнами, а із собою прихопили ковдри, заховавшись від вітру в тіні великої колоди, викинутої на берег. Так просиділи доволі довго. Уздовж берега невеличкої затоки тягнулися вали уламків кісточок з водоростями. Далі від води — вибілені сіллю ребра того, що колись було худобою. Сіра солона паморозь на скелях. Вітер розносив по піску якісь сухі стручки, потім ущухав і знову здіймався.

Як думаєш, там можуть бути кораблі?

Навряд чи.

Вони далеко не побачать.

Так. Не зможуть.

А що на тому боці?

Нічого.

Але ж щось має бути.

Можливо, там батько і хлопчик сидять на пляжі.

Було б добре.

Так. Було б добре.

І вони теж можуть нести вогонь?

Можуть. Так.

Але ми цього не знаємо.

Не знаємо.

І тому маємо пильнувати.

Пильнувати. Так.

Ми тут надовго?

Не знаю. У нас мало їжі.

Знаю.

Тобі тут подобається.

Ага.

Мені теж.

Можна я поплаваю?

Поплаваєш?

Так.

Відморозиш собі дупу.

Знаю.

Буде дуже холодно. Гірше, ніж ти думаєш.

Хай так.

Не хочу потім по тебе лізти.

Думаєш, не варто йти?

Можеш піти.

Але ти думаєш, що не варто?

Ні. Думаю, варто.

Справді?

Так. Справді.

Добре.

Хлопець підвівся, скинув ковдру на пісок, а потім зняв куртку, взуття й решту одягу. І став голий, обхопивши себе руками, витанцьовуючи на піску. Потім побіг по пляжу. Такий білий. Хребці випинаються. Леза лопаток пиляють бліду шкіру. Так і забіг голий, стрибаючи та волаючи, у повільні хвилі прибою.

Виходив з води вже весь синій від холоду, зуби цокотять. Чоловік пішов йому назустріч з ковдрою, огорнув і обіймав сина, доки хлопець не перестав важко дихати. Коли поглянув на нього, той плакав. Що таке? запитав чоловік. Нічого. Ні, скажи мені. Нічого. Уже нічого.

Коли стемніло, розклали вогнище за колодою і повечеряли бамією, квасолею й залишками консервованої картоплі. Фрукти давно закінчилися. Випили чаю, сіли біля багаття та заснули просто на піску, слухаючи шум прибою в затоці. Хвилі, здригаючись, наростали й падали. Прокинувся вночі й пішов на пляж, деякий час простояв, загорнувшись у ковдри. Довкола надто темно, аби щось розгледіти. Присмак солі на губах. Чекає. Чекає. А потім — повільний гуркіт падіння на берег. Клекітливе шипіння вод, що омивають пляж і знову ринуть назад. Подумав, що там досі можуть десь дрейфувати кораблі смерті з обвислими клаптями вітрил. Або, може, життя триває на глибині. Величезні кальмари в холодній темряві відштовхуються від океанського дна. Гасають, як поїзди, з очима завбільшки з блюдця. І, можливо, за тими валами, оповитими туманами, по мертвому сірому піску таки ходить інший чоловік з іншою дитиною. Сплять, але по той бік океану, на іншому пляжі серед гіркого попелу світу, або стоять у лахмітті, загублені, під таким самим байдужим сонцем.

* * *

Пригадав, що колись схожої ночі прокинувся від того, що краби брязкали в каструлі, де після вечері лишилися кістки від стейків. На прибережному вітрі вглибині багаття, розкладеного з викинутих на берег гілок, пульсував слабкий жар. І міріади зірок угорі. І чорний обрій океану. Підвівся, відійшов босоніж по піску і став, дивлячись, як блідий прибій вздовж усього берега накочується, розбивається і знову темніє. Повернувся до вогню, став навколішки й погладив її волосся, поки вона спить. Сказав собі: якби він був Богом, створив би світ саме таким і не інакшим.

Коли повернувся, хлопець уже прокинувся і був наляканий. Він гукав його, але неголосно, тож чоловік не почув. Батько обійняв сина. Я тебе не чув, сказав він. Я тебе не чув через прибій. Чоловік підкинув гілок у вогонь і роздмухав його, а тоді вони лягли, загорнувшись у ковдри, і дивилися, як полум'я звивається на вітрі, а потім заснули.

Уранці чоловік знову розклав багаття, вони їли та спостерігали за берегом. Холодний дощовий краєвид не дуже відрізнявся від морських пейзажів півночі. Жодних чайок чи куликів. Обвуглені безглузді предмети розкидані на береговій лінії або накочуються з прибоєм. Вони назбирали дерев'яччя, склали все разом і накрили брезентом, а потім попрямували пляжем. Ми пляжочоси, сказав він.

Що це?

Люди, що прочісують пляжі в пошуках цінних речей, які може винести море.

І що це за речі?

Будь-що. Усе, чим можна скористатися.

Думаєш, ми щось знайдемо?

Не знаю. Глянемо.

Глянемо, погодився хлопець.

Стояли на кам'яному молі й дивилися в південному напрямку. У припливній затоці повільно тягнулася і звивалася сіра соляна слина. Далі — довгий вигин пляжу. Сірий, як лава, пісок. Вітер, прилітаючи з океану, відгонив йодом. На скелях — залишки темного ірландського моху. Перейшли мол і попрямували далі. На краю пляжу їхній шлях перепинив мис, тож вони звернули на стару стежку між дюн, де височіли зарості засохлої уніоли, і так дісталися до невисокого виступу. Під ними вигиналася земля, оповита темними рваними хмарами, прибитими до берега, а далі маячив завалений корпус напівзатонулого вітрильника. Сіли на сухі жмутки трави та спостерігали за кораблем. Що будемо робити? запитав хлопець.

Просто посидимо й подивимося.

Мені холодно.

Знаю. Треба сісти трохи нижче. Сховатися від вітру.

Посадив хлопця перед собою. Тихо хльоскала мертва трава. А за нею — суцільна сіра пустка. Нескінченне ворушіння океану. Скільки ми тут будемо сидіти? запитав хлопець.

Недовго.

Як думаєш, тату, на кораблі є люди?

Навряд чи.

Бо тоді вони з нього попадали б?

Точно. Ти не бачиш отам ніяких слідів?

Ні.

Ще трохи почекаємо.

Мені холодно.

Вони прогулялися вздовж напівкруглої ділянки пляжу, намагаючись іти нижче лінії із припливним мотлохом, по твердішому піску. Зупинялися, і їхній одяг тихо плескав на вітрі. Вкриті сірою кіркою скляні буйки. Кістки морських птахів. На лінії припливу — сплетений килимок з водоростей і мільйонів риб'ячих скелетів, що тягнеться берегом, скільки сягає око, ніби якась ізокліна смерті. Один неосяжний солоний склеп. Безглуздо. Безглуздо.

Від кінця намивної коси до корабля було, напевно, метрів тридцять відкритого моря. Чоловік із хлопцем стояли й дивилися на вітрильник. Менш як двадцять метрів завдовжки, палуба оголена й занурена під воду метри на три чи три з половиною. Колись на ньому