Читати книгу - "Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко"

бік, не відаючи; що Апсих, коли й хотів би, не прийде вже на поміч. Тиверці теж не дрімали, кинули туди, де був потоптаний аварськими кіньми заступ, свіжу — також кінну — силу, і та сила перетнула решті аварських турм путь на Дикушу, спромоглася викидати згорнуту не так давно у рови землю й знову відновити заступ.

Апсих лютував: усі три турми, що прокладали собі путь на Дикушу, не повернулись уже до табору. Коли ж від турм, що йшли на антів у долині річки Прут, надійшли не набагато втішніші звіди, і зовсім втратив терпець.

— Віслюки! — кричав на всіх, хто підвертався під руку. — Хто вас наставив терханами? Хто дозволив бути привідцями турм, коли маєте макотери[50] замість голови?

Йому не казали: з твого ж повеління ми стали привідцями. Не згадували й імені покійного кагана. Кожен розумів: такої миті ліпше відмовчуватись. І те мовчання таки доконало хакан-бега.

— Я сам поведу воїв, коли так! — вихопився з речницею і вже не став відступати від неї. — Бачить Небо: на когось іншого в цій раті немає надії.

І вої, і терхани вірили: в тій безвиході, що опинилися, тільки хакан-бег і може порятувати від ганьби. Одного побоювалися: аби не вчинив того, що намислив, згарячу. Он як пасіює, втративши над собою владу. А проте даремно боялися: Апсих не поспішав стати на чолі турм і вести їх на тиверський заступ. Їздив понад ним, десь тільки доглядався, а десь зупинявсь і подовгу розпитував терханів, зрештою повернувся до себе в намет і повелів, аби його не турбували без потреби.

Не міг бути спокійним тієї ночі й князь Радим. Знав-бо: обри не вгомоняться і втрат, що зазнали на цім боролищі, не подарують. Жарти хіба, одразу трьох турм позбулися, не кажучи вже про тих, що йшли на заступ і впали перед заступом пішо. А коли так, спочивати не випадає і тішитись мудрістю своєю не личить. Має все зважити і передбачити: де, на якому з багатьох поприщ Прикарпаття захоче Апсих помірятися з ним силою? Там, де й мірявся, чи десь-інде? Не може бути, аби там же. В нещасливі місця вірять усі, і привідці також. А та віра — не може бути знахідкою. Та й чого мав іти Апсих тим самим слідом, що й потяті турми, коли знає: там урвиська, через них не так просто пересягнути. Видно, шукатиме в заступі іншої, не такої згубної щілини. То будуть уготовані природою непрохідні ліси та яри чи той хитромудрий обрин зважиться залишити тиверський заступ між Дністром та Прутом на прикриття, а сам піде поза заступом — через Дністер і Збруч? Мав би відати, що береги тих річок не є безборонні з тверського боку. Не так густо стоїть там його воїв, одначе стоять.

«Покладатимусь на послухів, — вирішує князь. — Вони мають знати і попередити, де збиратиме Апсих турми, куди правитиме, зважившись зробити ще одну, вдалішу, ніж досі, спробу зломити опір тиверських тисяч».

З цією певністю й відійшов до сну. Та не доспав тієї ночі. Десь по других півнях отроки зважилися зайти до його намету й покликати:

— Княже. Збудись і вийди. Хочуть бачити тебе.

— Хто?

— Звідтам, від обрів, прибув перекинчик.

Таким звідам, та ще спросоння, важко повірити. А все ж чому б і не вірити? Чи отроки даремно тривожили б глупої ночі?

— Де він? Хто він?

Обрин-перекинчик там-таки, біля намету, й постав перед князем, та, побачивши зайвих свідків, що встигли зібратися довкола них, завагався, затим і вголос сказав тлумачеві: воліє розмовляти з князем сам на сам.

Радим розуміюче кивнув головою.

— Най заходить, — повелів тлумачеві. — І княжича Світозара кличте мерщій.

Коли прибув Світозар, потреба в тлумачеві відпала, і його теж спровадили з намету.

— Хто ти? — запитав стольник перекинчика. — Що привело тебе до нас?

Обрин осміхнувся і вже іншою мовою, мовою загірних слов’ян, нагадав князеві: хотів би розмовляти з ним тільки сам на сам.

— Князь — мій брат. При мені можеш говорити все, з чим прибув до нас, — поспішив розтлумачити йому Світозар.

Бачив, подіяло. Перекинчик заяснів на виду й заговорив скоромовкою:

— Я — ханич Хафіз, рідний брат привідці тьми, що стоїть перед вами, Дандала. Прибув сказати князеві: у нас із Дандалом, в усіх братів наших, синів славного Баяна велике зло на хакан-бега Апсиха. Хотіли б, аби тиверський князь допоміг нам позбутися його.

Таким речам не можна було не дивуватися. Аби не так впадав він, його видимий подив, у вічі, князь Радим перезирнувся із Світозаром і вже потім запитав у перекинчика:

— Чим ханич пояснює таке зло на свого привідцю?

— Хакан-бег хоче стати каганом на аварах і тому робить так, аби ми, сини каганові, були потяті в січах з антами.

Он як! Що ж це є? Велика приманка чи така потрібна зараз правда?

— На те у ханича і його братів є переконливі докази?

— Так. Апсих послав на видиму смерть одного з найдосвідченіших привідців у нашім війську, сина великого Баяна — Башира. Князь, чув, либонь, він і його тьма мало не до ноги потяті дулібами.

— Січа є січа. Чи брат ваш і його тьма, не могли бути осилені в ній і загинути, як загинув князь Келагаст, усі його дуліби?

— Хакан-бег зумисне не подав йому помочі, хоча мав під рукою в п’ять разів більше, ніж у Башира, турм. Він і з Дандалом хотів зробити те саме, та не зробив, Дандал виявився хитрішим і далекогляднішим за самого хакан-бега. Він не став стинатися з вами, тиверцями, ждав, доки надійдуть всі аварські турми.

«А чом би й не так ? Чом би Апсихові та не заполонити себе цим наміром — стати каганом на аварах?»

— Як же я можу допомогти ханичам? Брат твій говорив щось про це?

— Говорив. Апсих у великому гніві на терханів своїх і на брата також за позавчорашні невдачі. Сам викликався вести турми на ваш заступ. Має звичку ходити в перших лавах, тож брат і радить князеві зробити з ним те, що зробив позавчора з турмами, які пробилися через заступ і мали намір вийти на Дикушу.

— А хто з вас двох дасть мені певність, що буде саме так, як мислить твій брат?

— Тобто?

— Ну, що Апсих піде