Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Тоді ризикни та стягни цей податок, — сказала вона. — Купи собі щось гарне та прийди в цьому до мене наступного разу, — Деві зміряла мене небезпечним поглядом. — Може, тоді я буду готова піти з тобою на компроміс.
— Як щодо шести талантів на місяць під двадцять п’ять відсотків? — запитав я.
Деві доволі приязно захитала головою.
— Квоуте, я розумію твоє бажання торгуватись, але ти не маєш жодного важеля впливу. Ти тут, бо у скруті. А я тут, щоб нажитися на цій ситуації, — вона безпорадно розвела руками. — Так я й заробляю на життя. Те, що ти маєш миле личко, насправді ні на що не впливає.
Деві серйозно поглянула на мене.
— З іншого боку, якби тебе пустив на поріг лихвар із гільдії, ти навряд чи прийшов би сюди, просто тому що я гарна із себе й тобі подобається колір мого волосся.
— Колір гарний, — зауважив я. — Ми, вогники, справді маємо триматися разом.
— Маємо, — погодилася вона. — Пропоную триматися разом зі ставкою в п’ятдесят відсотків на два місяці.
— Гаразд, — погодився я й незграбно відкинувся на спинку стільця. — Ти виграла.
Деві симпатично всміхнулася мені, знову показавши ямочки на щоках.
— Я можу виграти, лише якщо ми обоє справді грали.
Вона відсунула шухляду у столі й дістала маленьку скляну пляшечку та довгу шпильку.
Я потягнувся до них, але Деві не пересунула їх через стіл, а задумливо поглянула на мене.
— Я тут подумала, що може бути ще один варіант…
— Був би дуже радий ще одному варіанту, — зізнався я.
— Під час нашої останньої розмови, — поволі заговорила Деві, — ти натякнув, що можеш пробиратися до Архівів.
Я завагався.
— Справді натякнув.
— Ця інформація вартувала би для мене чимало, — аж занадто невимушено промовила вона. Деві намагалася це приховати, але я побачив у її очах лютий, виснажений голод.
Я опустив погляд на свої долоні та змовчав.
— Зараз я дам тобі десять талантів, — різко сказала Деві. — Не в позику. Я просто куплю цю інформацію. Якщо мене спіймають у Сховищі, то це не ти мені підказав.
Я уявив, скільки всього можна купити на десять талантів. Новий одяг. Футляр для лютні, який не грозитиметься розпастися. Папір. Рукавички на прийдешню зиму.
Я зітхнув і похитав головою.
— Двадцять талантів, — сказала Деві. — І гільдійські відсотки на будь-які позики в майбутньому.
Двадцять талантів — це пів року навчання без турбот. Можна було б займатися власними справами у Промислі, а не гарувати над палубними лампами. Можна було б замовити новий одяг. Купити свіжих фруктів. Можна було б ходити до пральні, а не прати одяг самому.
Я неохоче вдихнув.
— Я…
— Сорок талантів, — спрагло мовила Деві. — Гільдійські відсотки. А ще я буду з тобою спати.
За сорок талантів можна було б купити Денні напіварфу. Можна було б…
Я підвів погляд і побачив, як Деві дивиться на мене з-за столу. Губи — вологі, блідо-блакитні очі — напружені. Вона крутила плечима вперед-назад — повільно, несвідомо, наче кицька перед нападом.
Я згадав Арі, що безпечно і щасливо жила в Піднизі. Що вона робитиме, якщо до її крихітного королівства вторгнеться чужинка?
— Вибач, — сказав я. — Не можу. Туди… складно потрапити. Там не обійтися без мого друга, а я не думаю, що він цьому зрадів би.
Іншу частину пропозиції Деві я вирішив зігнорувати, бо геть не уявляв, як це прокоментувати.
Минула одна довга напружена мить.
— Хай тобі грець, — урешті сказала Деві. — Судячи з усього, ти кажеш правду.
— Так, — підтвердив я. — Знаю, це бентежить.
— Трясця.
Вона набурмосилася, пересуваючи через стіл пляшку та шпильку.
Я вколов собі тильний бік долоні й подивився, як кров збирається на руці краплею, а тоді скочується з неї у пляшку. Після трьох крапель занурив у горло пляшечки ще й шпильку.
Деві обмазала корок якимось клеєм і сердито пхнула його у пляшечку. Відтак сягнула в шухляду й вийняла діамантовий стилос.
— Довіряєш мені? — запитала вона, видряпуючи на склі номер. — Чи хочеш, щоб я це запечатала?
— Я тобі довіряю, — сказав я. — Та все одно хотів би, щоб це було запечатано.
Вона розтопила шматок сургучу й нанесла на пляшечку згори. Я втиснув у нього свою свиріль таланту, залишаючи впізнаваний відбиток.
Сягнувши до іншої шухляди, Деві дістала шість талантів і з дзенькотом висипала їх на стіл. Якби її очі не були такі суворі й сердиті, цей порух міг би видатися зухвалим.
— Я так чи інакше туди потраплю, — сказала вона з холодком у голосі. — Поговори зі своїм другом. Якщо мені допоможеш ти, я гідно тобі відплачу.
Розділ одинадцятий. Гавань
До Університету я повернувся в доброму гуморі, попри тягар нового боргу. Зробив кілька покупок, узяв лютню й пішов дахами.
Орієнтування всередині Основи було кошмаром: то був лабіринт із безглуздих коридорів і сходів, які вели в нікуди. Однак ходити її безладними дахами було цілком просто. Я дістався невеличкого подвір’я, яке на певному етапі будівництва корпусу стало геть недоступним, застрягло, наче муха в бурштині.
Арі не чекала на мене, та це було місце моєї першої зустрічі з нею, і часом, коли ніч була ясна, вона виходила помилуватися зорями. Я пересвідчився в тому, що в кабінетах із краєвидом на подвір’я темно й безлюдно, а тоді дістав лютню й заходився її настроювати.
Програвши майже годину, я почув, як щось ворушиться й шурхотить на зарослому подвір’ї внизу. А тоді з’явилась Арі: вмить видерлася на зарослу яблуню й вийшла на дах.
Вона побігла до мене, легко скачучи босими ніжками по дьогтю. Волосся розвівалося в неї за спиною.
— Я тебе чула! — повідомила Арі, опинившись поряд. — Чула тебе аж у Скакалках!
— Я начебто пригадую, — поволі проказав я, — що збирався помузикувати для декого.
— Для мене! — Арі притиснула обидві долоньки до грудей і всміхнулася. Вона переминалася з ноги на ногу, мало не витанцьовуючи з нетерплячки. — Заграй мені! Я була терпляча, як дві каменюки, — сказала вона. — Ти прийшов саме вчасно. Я не могла би стати терплячою, як три камені.
— Що ж, — невпевнено промовив я, — це все, мабуть, залежить від того, що принесла мені ти.
Вона розсміялася і стала навшпиньки, досі тримаючи руки складеними біля грудей.
— А що ти приніс мені?
Я став на коліна й заходився розв’язувати свій вузлик.
— Я приніс тобі три речі, — заявив я.
— Як традиційно, — всміхнулася вона. — Сьогодні ти дуже порядний панич.
— Авжеж, — я показав важку темну пляшку.
Вона взялася за неї обома руками.
— Хто це створив?
— Бджоли, — відповів я. — А також броварі у Бредоні.
Арі всміхнулася.
— Три слова на «б», але пристойні, — сказала вона й поставила пляшку біля своїх ніжок. Я витягнув свіжу круглу ячмінну хлібину. Вона простягнула руку й торкнулася її пальцем, а тоді схвально кивнула.
Останнім я витягнув цілого копченого лосося. Сама по собі риба коштувала чотири драби, проте я побоювався, що Арі їсть замало м’яса, коли мене немає поряд і вона харчується тим, що підбирає сама.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Страх мудреця, Патрік Ротфусс», після закриття браузера.
