Читати книгу - "Сплетіння доль: оазис на двох, Вів Жарні"

Квіт не рухався більше доби, якщо не брати до уваги те, що події втягнулися йому назад у спину, де були спеціальні канали для їх «складання та зберігання». В усякому разі, так здалося землянину, який спостерігав за тим, як шкіра лілейця вздовж хребта набула ребристого рельєфу, а потім вирівнялася.

Коррін переробив сотню справ: обшукав зарості, що знаходилися поруч; нарізав гілок; сплів і переплів (кособоко вийшло) заслінку, гордо найменовану дверима. Припасувати лист пластику було гарною ідею, проте світла він не пропускав і повітря циркулювало з ним погано.  

Працюючи Джорі занепокоєно поглядав на коматозного друга, помічаючи зміни у його образі. Колір насіннєвих щілин із синюшно-темного нормалізувався до салатного, а пелюстки вкрилися шаром пудри, яка переливалася всіма відтінками бузкового. Коррін довго вагався, але підійшов і потер їх кінчик — очі Квіта розплющилися немов по команді.

—  Нарешті! Я радий, що твої придатки забралися геть і ти прийшов у норму.

Квітове бажання повалятися, ніжачись у ліжку, випарувалось. Зневажлива згадка подій взяла його за живе.

«Йому огидні щупальця. Землянець їх не прийняв, не вважає моїм природним продовженням».

— А ще ти виблискуєш, — хлопець показав пальці з блискітками

Лілеєць перемінився в обличчі.

— Поява пилку вказує на те, що твій генетичний матеріал прийнятий моїм організмом. «Половину справи зроблено». —  Дякую, Джорі. Я одягнуся й покину печеру. Не буду тобі заважати.

— Залишайся, місця тут цілком вистачить на двох. Та й більше.

Подумки прокручуючи «екскурс у майбутнє» і порівнюючи його зі своїм дитинством, юнак повною мірою усвідомив, наскільки йому не вистачало ось таких домашніх теплих моментів, продемонстрованих там. Свого батька Бастіана, старшого лейтенанта Міжгалактичного Союзу, Коррін бачив у великі свята. Той постійно знаходився у роз'їздах,  дорослішання дітей відстежуючи за голограмами, які надсилала дружина. Грошима забезпечував справно, а ось увагою дітлахів обділяв. Про те, щоб поговорити чи пограти з ними, приїхавши у відпустку, не було й мови. За руку сина та доньку Коррін-старший брав раз на рік, ведучи їх на Парад Об'єднання, де перед начальством потрібно було засвітити спадкоємців. В решту часу ними опікувалася прислуга та вчителі, оскільки матері діти були потрібні як літній сніг. «Солом'яна вдова» роз'їжджала курортами, змінюючи коханців мов рукавички. Щоб їй догодити, достатньо було показати по кому виконане «на відмінно» домашнє завдання, і жінка забувала про Джорі та Леоні до наступного сеансу зв'язку. Хлопчик ще будучи підлітком  запідозрив, що батьківський шлюб був суто «залітним», і їх із сестрою народження належало до побічних явищ, а не запланованих акцій. Та й чи являвся Бастіан його батьком, було спірним питанням. Леоні точно була рідною — смаглявою, кароокою, як і подружжя Коррінів, а в кого Джорі вдався блондином, то знала лише Інес. На користь цієї версії свідчило й те, що лейтенант часто третирував сина, тоді як доньку вважав за краще не помічати. При ньому хлопчина ходив по стіночці, віддавав честь, перетинаючись із вічно незадоволеним чоловіком на загальній житлоплощі, та звертався до батька з обов'язковою приставкою «сер». Корріну було всього дев'ять, коли він усвідомив, що тягнутися до людей, які носили з ним одне прізвище, марно. Сім'я для них була статусним об'єктом, а для самого Джорі — бутафорією, що вимагала постійної підтримки...

Звичний порядок речей змінило лілейське видіння. Воно показало, що сім'я могла бути не пустим словом. Що діти могли бути бажаними, а почуття справжніми. Доторк щупалець перевернув світ Джорі. Змусив іншими очима подивитися на гуманоїда, з яким звела його доля. Поруч з Квітом землянин відчував внутрішній підйом і страх, що його пориви будуть невірно витлумачені або того гірше — відкинуті. Він ще не розумів повністю, на що підписується, проте був упевнений, що Квіт — центральний елемент його новоствореного всесвіту і відпускати його ніяк не можна.

— Ми домовлялися не так, — лілеєць натягнув ковдру вище, ховаючись від нечитабельного погляду землянця.

— Передомовимося. Що скажемо рятувальникам, коли вони прилетять і знайдуть одного з нас? Чекайте, другий потерпілий за п'ять кілометрів звідси, я за ним збігаю? Погодься, виглядатиме й звучатиме безглуздо.

—  Бігати не доведеться, ти рації зібрав.

— Тоді висловлюся прямо: залишайся тут. Зі мною. Фізично ми зістикувалися, залишилося налагодити спілкування. Не загадуватиму, але в нас може зростатися.

—  Зростися? Натякаєш на природу мого походження?

—  Ні, на стосунки. Нам нічого не заважає їх побудувати.

—  Зі мною? — продовжував гальмувати лілеєць.

— І малими, яких ти носиш. Я багато думав, поки ти спав… — Коррін нервово прибрав за вухо пасмо волосся. Аргументи з голови вивітрилися, залишивши «білий шум», крізь який пробилося малозрозуміле: — Дозволь мені бути поруч із тобою. Я постараюся стати гідним міддає.

Лілеєць підвівся, замотавшись у ковдру, і, підійшовши до хлопця, поклав долоню йому на плече.

— Джорі, не змушуй себе робити те, чого не хочеться. Ти нічого мені не заборгував. Я й так вдячний тобі за неоціненну допомогу.

Землянин схилив голову, притискаючись щокою до руки Квіта, і скорчив прохальну фізіономію.