Читати книгу - "Подарована Асмодею, Іванна Желізна"

Коли Маркус сказав, що почалася війна і потрібно бути готовою надати першу допомогу пораненим, я не очікувала, що через тиждень на операційному столі побачу Асмодея, що стікає кров'ю. 

Тіло б’є озноб, а руки німіють тільки від одного вигляду чоловіка, який, здається, без свідомості. Я маю взяти необхідні інструменти, щоб віддати їх Маркусу, та натомість стою мов вкопана. Червона пляма крові повільно розтікається по білій сорочці і я ледве стримую нудоту, що підступила до горла.

— … ро … Норо…, — я чую своє ім’я ніби крізь товщу води, а тому не відразу відгукуюся. Тільки, коли Тайпан нависає наді мною, я відмираю. — Що з тобою? 

— Він житиме? — єдине, що мені вдається запитати. 

— Житиме, якщо ти поквапишся, — цідить Маркус, розрізаючи сорочку Асмодея.

Хочеться відвернутися, але натомість я помалу йду вперед, намагаючись не концентрувати увагу на темно бордових струменях крові. Вона навіть не думає зупинятися, як і Асмодей розплющувати очі. Що мене дуже лякає. Я вперше так сильно боюся за чуже життя. 

— Наскільки серйозна рана? — як я заздрю Тайпану, який з холодним розумом дивиться на тіло свого боса. Жоден м’яз його обличчя не виказує хвилювання чи страх крові. Думаю, що до подібного вигляду він вже встиг звикнути. 

— У нього сліпе вогнепальне поранення у дельтоподібний м’яз. 

— Це д-добре чи погано? — скільки б Маркус мене не вчив, я все одно була далекою від медицини. Якщо я знала, що дельтоподібний м’яз знаходиться десь між шиєю та біцепсом, то про сліпе поранення чую вперше. 

— І добре, і погано. Органи цілі, але куля залишилася у тілі й може переміщатися з потоком крові. Тому потрібно поквапитися і витягнути її. 

Ні, я не зможу бути присутня при цьому. Я не зможу, не зможу… Паніка підступає. На мить я закриваю очі, щоб стримати сльози.

— Слухай мене уважно, Норо, і запам’ятовуй. Якщо куля не вийшла, а залишилася в тілі, значить, вона або була на вильоті, або пробила якусь перешкоду, наприклад, бронежилет. Втративши частину своєї енергії, вона деформувалася і розплющилася, або вперлася в кістку і в ній застрягла, принагідно цю саму кістку розтрощивши. Сама ситуація вже кепська, бо ускладнюється майже стовідсотковим зараженням. На жаль, кулі та стволи ніхто перед боєм не стерилізує.

Вдихнувши на повні груди, я повільно розплющую очі, щоб поглянути на обличчя Асмодея. Я більше не бачу ні хижої посмішки, ні чорних очей. Зараз є тільки бліда шкіра та опущені повіки. І мене лякає думка, що вони можуть не піднятися. 

— Тайпан, продезінфікуй руки та одягни стерильні рукавиці. Після цього стань біля узголів’я канапи. Ти маєш міцно зафіксувати тіло Асмодея, щоб він у момент діставання кулі не ворушився. 

— Він все відчуватиме? — мене ніби крижаною водою облили. 

— Частково, без цього ніяк. 

Коли всі були на своїх місцях, Маркус став до роботи. Спочатку він почав з дренування рани від крові за допомогою спринцівки та пінцету, відтягуючи ним краї рани, а спринцівкою відсмоктуючи кров. Як тільки рана стала більш-менш висушеною, чоловік запхав в рановий канал палець, щоб намацати тверде тіло кулі, оскільки, рентгенівського знімка ми не маємо. 

— Бачиш, крові не багато, значить, велика судина не пошкоджена і ми можемо продовжувати далі. 

Маркус говорив до мене, намагаючись хоч трохи чогось навчити. Але все, що я могла зробити – дивитися на викривлене обличчя Асмодея, який був змушений терпіти пекельний біль. 

— Я намацав кулю. Тепер її потрібно витягнути. 

Розвівши краї рани у сторони, Маркус бере пінцет, щоб через рановий канал дістати решки кулі. Доки це відбувається, навіть не дихаю. Тільки коли уламки опиняються у металевій посудині, я відчуваю полегшення.

— У рані можуть бути волокна тканини від одягу та інше сміття, яке заштовхнула куля. Тому ми маємо все дістати звідти, перш ніж промити водою. 

Коли справа доходить до бинтування, я на ватяних ногах намагаюся відійти від операційного столу і мало не падаю. Мене рятують сильні руки Тайпана, який встигає зловити моє тіло у повітрі та притиснути до себе. Мимоволі я піддаюся вперед і дозволяю себе обійняти. 

— Ти велика молодець, Бембі. 

Похвала викликає у мене тільки сльози, які капають на чужу тактичну форму. Щойно я пережила найбільший стрес у своєму житті, а тому наплювавши на чоловіків, даю волю емоціям. Маркус врятував Асмодея, я б так не змогла. 

— Вважай, що у тебе бойове хрещення. Далі буде легше. 

Пальці Тайпана зариваються у моє волосся, легко його перебираючи. Я піддаюся ласці, втикаючись обличчям у міцну шию. Ці обійми були мені необхідні. Я відчуваю примарливий захист, а тому розслабляюся. 

— Дякую за підтримку. 

Відсторонятися не хочеться, але я розумію наскільки ніжності зараз недоречні. Тому востаннє притиснувшись до дужого тіла, я повільно розриваю обійми та роблю крок назад. Тайпан же мені тільки посміхається. 

Мені хочеться віддзеркалити його посмішку, але це бажання швидко пропадає, коли я зустрічаюся поглядом з чорними, бездонними як прірва, очима. 

Асмодей прийшов до тями.