Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

Губернатор похитав головою.

— Боюся, Джордже, що твій зять нагорі і є тим зухвалим слугою. Хоч мені й прикро, що виникла така ганебна ситуація, і шкода, що ти маєш такий тягар в особі такої слабкої на передок доньки, але я цілком впевнений у тому, що присутній тут чоловік і є справжнім Ебеном Куком. На додачу до свідчень, які дали його батько, сестра і пан Берлінґейм, у мене тут є письмове свідчення, отримане під присягою, від Бертрана Бертона, чоловіка в тій кімнаті, котре пан Берлінґейм завбачливо отримав від бідолахи перед тим, як його звалила гарячка. Я прочитаю його вголос і передам, щоб усі могли з ним ознайомитися.

І він прочитав зізнання, завірене підписом Бертрана, у тому, що він декілька разів за різних обставин вдавав із себе Ебенезера, у тому, що він бився навзаклад із Табменом, не маючи на те жодних повноважень, і в тому, що обманним шляхом уклав шлюб з Люсі Роботем. І попри те що Ебенезер був змучений і фізично, і морально, від цього спокутного жесту йому потеплішало на серці.

— Це ще одне ошуканство! — став заперечувати полковник. — Вони скористалися з маячні людини, що вмирав, собі на пожиток!

— Ні, Джордже, — м'яко сказав Ніколсон. — Він насправді слуга, якого звати Бертран Бертон.

— О, Боже! — простогнала Люсі. Місіс Рассекс поспішила до неї, щоб втішити.

— Клянуся Христом Богом! — загарчав полковник, стискаючи кулаки. — Подивіться на мою доньку, сер! Обманом чи ні він уклав цей шлюб, але його консумували!

— Понад усілякі сумніви! — погодився губернатор. — Я так гадаю, що жоден суд у Меріленді не стане оскаржувати шлюб, якщо тільки ваша донька не подасть на його скасування, на що вона цілком має право. Але її чоловік — це Бертран Бертон, а не Ебен Кук, і цей суд позбавляє її права на будь-яку частину цього маєтку, чи то на підставі шлюбу, чи на підставі підлогу, що зробив Табмен. Ти записав це, Берлінґейм?

Генрі кивнув. Ендрю і Річард Совтер широко всміхалися, не приховуючи своєї радості від поразки полковника Роботема; й Ебенезер також, хоч йому і було дуже шкода і батька, і доньку, відчув полегшення від того, що принаймні один з претендентів залишив поле битви. Губернатор повідомив полковнику, що той може бути вільним або залишитися, як йому буде завгодно.

— Я їду негайно, — мовив дуже схвильований полковник, — бо інакше я ще приб'ю того хтивого брехуна, що лежить нагорі. Хай Бог його простить!

Ендрю, по-справжньому гостинний тепер, коли суперечку злагодили на його користь, запропонував провести Роботемів до їхньої карети, але полковник відмовився від такої люб'язності й залишив кімнату, супроводжуючи свою заплакану доньку.

— Отже, — сказав Ніколсон, втягуючи носом повітря, — тепер, я так гадаю, ми всі одностайні стосовно того, хто є Ебеном Куком, так чи ні? Чудово. Тепер перейдімо до розгляду суперечки між містером Смітом і містером Ендрю Куком, вирішення якої, на мій погляд, залежить від відповідей на три головні питання: це питання права, питання факту і ще одне питання права, саме в такому порядку. Чи давало Ебену Куку право розпоряджатися майном дозвіл на відчуження цієї маєтності, чи ні? Якщо давало, то чи вчинив він це відчуження свідомо, чи через свою необізнаність? І якщо несвідомо, то чи дійсний цей документ на передачу прав з погляду права? Я прошу вас, джентльмени, звернутися до розгляду першого питання.

Ендрю взяв слово і заявив, що хоч у повноваженнях, які він надав своєму сину, і не передбачалось якоїсь спеціальної умови, що забороняє йому відчужувати маєтність, але жоден розсудливий чоловік не стане ставити під сумнів те, що духом цих повноважень цього аж ніяк не передбачалося, — навіщо б він віддавав молодого чоловіка в науку до Пітера Паґґена, щоб він навчився купцювати на плантаціях, якби збирався продати свої землі у Меріленді? Але, додав він, якщо хтось таки збирається присікатися до цього і поставити під сумнів його наміри, тоді він може запропонувати як доказ копію своєї духівниці й заповіту, складених у 1693 році, якими він заповів мис Кука своїм дітям у рівних частках. Хіба це говорить суду про те, що він мав намір дати сину дозвіл на відчуження маєтності? Завершив свій виступ Ендрю тоном, повним обурення, а обличчя його почервоніло від гніву. Коли він скінчив, Роксанна кивнула, засвідчуючи справедливість його доказів, і подала йому свою лляну хустинку, щоб він міг утерти чоло.

— Якщо ви дозволите, Ваша Світлосте, — вирік Совтер, — мій підопічний охоче визнає, що наміри Ендрю Кука були саме такими; у нас немає жодних сумнівів, що молодий чоловік не отримував жодних вказівок щодо відчуження мису Кука. Але ж клянуся святим Абдоном, сер, питання стосувалося правочинності, а не вказівок: я вважаю, що доручення, отримане молодим паном Куком, давало йому законне право на відчуження власності, і питання наявності батьківського дозволу тут недоречне.

Губернатор потер носа й зітхнув.

— Суд із цим згоден.

Потім Совтер домігся ще однієї поступки від суду, змусивши його погодитися, що якби Ебенезер, управляючи маєтком, визнав за доцільне здати на оренду, продати чи дарувати якусь його невеличку частку, то його дії були б правочинними на підставі слів «у всіх відповідних до цього випадках», оскільки, зрештою, усе дур-зілля, призначене для продажу, за рахунок якого існує плантація, було невіддільною частиною маєтності. І, здобувши перемогу в цьому питанні, він вирік, що те, що стосується частини, також стосується і цілого; і робити довільні висновки щодо існування якихось обмежень у тексті довіреності — цілковите безглуздя.

— Якщо містер Кук мав право продати бодай один листок дур-зілля, — виснував Совтер, — то він мав право продати й усю маєтність.

Намагаючись спростувати його слова, Ендрю став наполягати, що коли тлумачити так широко слова «в усіх відповідних до цього випадках», то це насправді входить з ними у протиріччя, бо коли особа, що діє за дорученням, збуває всю маєтність, то таким вчинком вона також позбувається прав розпоряджатися майном.

— Що він, власне, і зробив! — засміявся Совтер. — А ми цього ніколи й не заперечували!

Ніколсон порадився з Берлінґеймом і сером Томасом.

— Боюся, що суд, — вирік він, — мусить підтримати пана Совтера в цьому першому питанні. Це загальноприйнята практика, коли управитель, що має право розпоряджатися майном, відчужує частину свого маєтку