Читати книгу - "Ігри долі, Анна Квітка"

Евсун відчувала себе самотньою, ніби її більше не існувало в цьому світі. Вона була серед людей, але її ніби не було. Її погляд став порожнім, рухи — повільними й безцільними. Вона втратила сенс у всьому.

Та поруч залишався Явуз. Він був єдиним, хто підтримував її у такий важкий період. Проте тепер він остаточно зрозумів: Евсун кохає іншого. Її серце належало не йому, а тому, кого зараз немає поруч. Попри це, Явуз не відступав. Він намагався бути для неї опорою, хоч у глибині душі знав, що вона ніколи не відповість йому взаємністю.

Туга, яка роздирала душу Евсун, ставала нестерпною. Вона ненавиділа себе. Ненавиділа за те, що допустила цю аварію. За те, що дозволила собі повірити в щастя, яке миттєво розсипалося, залишивши після себе лише уламки болю. Але найгірше було попереду.

Коли лікар повідомив їй, що через травми вона більше не зможе мати дітей, її світ остаточно завалився. Вона втратила не лише можливість ходити, а й майбутнє, про яке мріяла. Це був останній удар, який змусив її ще глибше зануритися у темряву.

Явуз намагався підтримати її.

— Добрий ранок, — його голос був м’яким, сповненим турботи. — Ти від учора нічого не їла. Я приготував тобі сніданок.

Евсун поглянула на нього порожнім поглядом.

— Я не хочу їсти…

Їй не ліз шматок у горло. Вона знала, що Явуз хоче їй допомогти, але вона просто не могла. Втрата була надто сильною, біль — надто глибоким.

Минув тиждень.

Зейнеп прийшла провідати подругу.

— Привіт, як ти, Евсун?

Та мовчала. Вона сиділа біля вікна, вдивляючись у порожнечу.

— Прошу, не мовчи…

Евсун тихо відповіла:

— Погано, Зейнеп. Я звинувачую себе у всьому. Можливо, якби не я, цього б не сталося. Емір би не поїхав…

Зейнеп тяжко зітхнула.

— Але так сталося. Це кінець. Він покинув тебе. Перестань надіятися на щось. Прийми це.

Евсун ледь стримала сльози.

— Для чого тоді жити? Я жила і живу заради нього… Я не зможу бути з іншим.

— Але він зміг, ще й з твоєю сестрою, — різко сказала Зейнеп.

Очі Евсун наповнилися сльозами.

— Зейнеп… Прошу, йди.

Зейнеп зрозуміла, що зайшла надто далеко. Вона зітхнула й вийшла з кімнати.

Того вечора

Евсун не знаходила собі місця. Її розривав біль. Вона образила свою подругу, відштовхнула тих, хто хотів допомогти. Але найголовніше — вона втратила його.

Вона взяла аркуш паперу й почала писати:

“Еміре… Коханий… Знайди мене.”

Вона поклала лист у книжку. Потім викинула її, сподіваючись, що колись Емір знайде її послання.

Вона не знала, де він. Не знала, чи колись вони ще зустрінуться. Але надія ще жевріла в її серці.

Кохання ще жило…