Читати книгу - "Беру свої слова назад"

Адже ситуація дивна. На початку 60-х років співробітник Інституту військової історії Светлишин знав про існування абсолютно таємного особливої важливості документа, але 30 років, до початку 90-х років, зберігав мовчання.

Якщо на початку 60-х років документ Генерального штабу від 15 травня 1941 року все ще становив державну таємницю Радянського Союзу, якщо з нього не було знято гриф «Абсолютно таємно. Особливої важливості. Тільки особисто», то хто і чому допустив до цього документа історика Светлишина?

А якщо з документа гриф таємності було знято ще в ті роки і до нього був допущений історик Светлишин, то навіщо мовчати? І чому в офіційних працях з історії війни про цей виняткової важливості документ не згадувалося?

І що це за дивний збіг: з'явився «Криголам», його потрібно було терміново та нещадно спростовувати, й ось саме в цей момент Светлишин згадав про документ і зламав печатку мовчання на устах своїх. От тільки тут він згадав про зустріч з Жуковом, про свої питання і про відповіді єдиного рятівника.

Якщо Светлишин дійсно обговорював документ з Жуковом, то повинен був сказати великому полководцеві: я, історик, знаю про існування документа, отже, він доступний, отже, і інші про нього можуть знати, чому б вам, Георгій Костянтинович, не розповісти широким народним масам про нього? Якщо в даний момент все це таємно, то напишіть пояснення, запечатайте в конверт і віддайте на зберігання доньки. Коли документ буде розсекречено, вона розкриє пакет, і ми прочитаємо ваше тлумачення того, що сталося. А то на словах ви зараз розповідаєте, але мені через багато десятиліть можуть і не повірити.

Питання: чому історик Светлишин, обговорюючи з Жуковом настільки важливе питання, не залишив тоді ніяких записів? Інститут військової історії Міністерства оборони має таємні фонди. Після зустрічі з Жуковом Светлишин був просто зобов'язаний доповісти начальнику інституту, що мав з Жуковом розмову виняткової важливості. Тут же слід було докладно її записати, засвідчити, опечатати сургучевими печатками і покласти на зберігання до кращих часів.

Якщо ми поважаємо історика Светлишина і хочемо вірити його розповідям, то маємо право запитати про його настільки безвідповідальне ставлення до збереження історичної правди. У 1965 році він не став документально фіксувати свою розмову з Жуковом, чому ж більше ніж через чверть століття ми повинні цій безвідповідальній людині вірити на слово?

Адже розповідь Светлишина - суцільна маячня. Він повірив мемуарам Жукова: справами Генерального штабу Сталін не цікавився, начальника Генерального штабу вислуховував лише зрідка... Тому Светлишин вставив у свою розповідь сталінського секретаря Поскребишева, мовляв, у бідного Жукова доступу до Сталіна не було, він змушений був передавати документ не особисто, а через когось: доповісте, будь ласка, товаришу Сталіну... Але Жуков, як ми тепер знаємо, напередодні війни бував у кабінеті Сталіна вельми часто і проводив у ньому багато-багато годин. Навіщо віддавати документ Поскребишеву, якщо в будь-який день він міг віддати його в руки вождю: ось, товаришу Сталін, що ми пропонуємо!

Якщо Жуков, маючи можливість особисто покласти документ на сталінський стіл, передавав його через когось, то це - поведінка боягуза. Так поводяться люди, у яких немає сміливості особисто доповісти свої пропозиції. Щоб не попадатися на очі начальникам, свої пропозиції вони через когось передають, а потім рішення господаря вислуховують від панського холопа.

Поведінка Жукова більш ніж дивна. Будь-яка нормальна людина, перед тим як розробляти в деталях грандіозний проект, спочатку заручиться підтримкою керівництва. У розмові з вождем Жукову слід було обережно натякнути на інші можливі варіанти: а чи не вчинити нам, товаришу Сталін, трохи інакше? Отримавши негативну відповідь, годі було й город городити.

Скласти план війни - справа неабияка. Крім самого документа Генерального штабу від 15 травня 1941 року, в ньому згадані ще шість документів, включаючи «План намічуваних бойових дій на випадок війни з Німеччиною». Жоден з цих документів поки дослідникам недоступний. І ось вам картина: під керівництвом Жукова й Тимошенко Генеральний штаб Червоної Армії підготував розгорнутий план розгрому Німеччини з усіма теоретичними викладками, обґрунтуваннями, картами, розрахунками, подав його Сталіну, а вже потім з'ясувалося, що Сталіну це абсолютно не цікаво. Невже перед виконанням цього грандіозного проекту Жуков не міг поцікавитися думкою Сталіна і напередодні війни не завантажувати найбільш високопоставлених і талановитих генералів Генерального штабу роботою, яка вищому керівництву не потрібна?

Не менш дивна і поведінка Сталіна. Жуков бував у нього дуже часто, але Сталін (якщо вірити розповіді Светлишина) так і не висловив своєї думки про запропонований план. Жукову не відомі ні доля плану, ні прийняте Сталіном рішення. А своєму секретарю Поскребишеву «розгніваний» Сталін наказав передати Жукову, щоб той надалі нісенітницями не займався.

Уявімо: ось у приймальні сталінського кабінету Поскребишев передає Жукову слова Сталіна. Тут же Жуков заходить у кабінет «розгніваного» Сталіна і починається звичайна робота... Невже Сталін сам не міг сказати Жукову, щоб той не відволікався на сторонні справи? Чому це треба було робити через Поскребишева?

І поясніть мені, чому Жуков документи Генерального штабу називав «моя доповідна» або «моя записка»? Повторюю, мова йде не про один документ, а про комплект, який з якихось причин досі недоступний дослідникам. Документи готував генерал-майор Василевський, виправляв генерал-лейтенант Ватутін, під документом прізвища наркома оборони маршала Тимошенка і начальника Генерального штабу генерала армії Жукова. Іншими словами, в розробленні цього проекту брали участь як підлеглі Жукова, так і його безпосередній начальник. Чому ж комплект документів названий запискою, та ще й моєю?

На комплекті документів гриф: «Цілком таємно. Особливо важливо. Тільки особисто». Звернемо увагу на останні два слова: ТІЛЬКИ ОСОБИСТО! Тепер давайте на хвилину повіримо вигадкам Светлишина: в порушення наказів та інструкцій з ведення таємного діловодства Жуков віддав у чужі руки комплект цілком таємних особливої важливості документів, які мав право