Читати книгу - "Юстина (щоденник), mi larde"

Вірші Тичини завжди надихали мене на роздуми. Якось, читаючи його рядки, я написала свої власні:

Де вічність стукає в наші двері,
І вітри плачуть у порожніх полях,
Я пам'ятаю, як ми боролися,
Як ми жили серед зламу і страху.

Не згасне в серці вогонь надії,
Не втратимо ми свою душу і світло.
Бо навіть у найтемнішу ніч
Ми знайдемо шлях до нової зорі.

Ці рядки народилися в мене, коли я думала про все, що відбувається в країні. Якби тільки наш народ зміг знайти свою внутрішню силу, свою гідність! Якби ми змогли зрозуміти, що все ще може бути виправлено, якщо ми не будемо боятися боротьби.

Мама вчора розповіла мені про те, як на початку 20-х років її рідні брали участь у визвольних змаганнях, як разом з іншими українцями вони прагнули здобути незалежність. Ці історії мами — як і історії багатьох людей, які пережили боротьбу — залишають глибокий слід у серці. Я завжди відчувала, що ці історії є частиною мене, моєї родини і, відповідно, моєї власної боротьби за справедливість і свободу.

У ці складні часи важливо пам'ятати не тільки про боротьбу, але й про те, що таке справжня єдність. Всі ці роздуми змушують мене ще більше цінувати кожен момент у своєму житті і кожну людину, яка є поруч. Література і поезія — це те, що допомагає мені залишатися сильною, незважаючи на всі труднощі.

До мене нещодавно прийшла Юзефа. Ми разом сиділи в саду і читали нові вірші, обговорюючи поезію і, звичайно, сучасну ситуацію в Україні. Юзефа завжди була дуже уважною до нових подій у літературі, і вона часто приводила приклади із сучасних українських поетів, яких я ще не знала. Виявляється, що зараз багато молодих авторів працюють над темами національної гідності та відродження, і це надихає.

Ми також говорили про те, що хоча наші країни переживають важкі часи, ми все одно повинні продовжувати вивчати і підтримувати культуру. Юзефа сказала, що навіть у ці похмурі дні література дає можливість відчути себе частиною чогось великого, а наші слова і поезії можуть об’єднати нас, навіть коли весь світ здається розділеним.

Знову вірші приходять на думку:

Ми не втомимося, ми не здамося,
Вітри і бурі не зламають нас.
Бо в кожному слові, в кожному рядку,
Ми будемо жити, ми будемо боротьбу вести.

Ми не можемо забути свою історію. Вона завжди буде жити в наших словах, у наших віршах, у наших серцях.

Щоденник Юстини
15 листопада 1939 року

Сьогодні я знову взяла газету, в ній була чимала частина про політичну ситуацію в світі, і я відчуваю, як це все важко сприймати. Більшість новин були про намагання окремих країн перебудувати свою економіку на військовий лад, відбудову заводів та фабрик для потреб армії. Тільки сьогодні прочитала про новий завод, що відкрили в Німеччині, який мав на меті виробляти нові моделі військової техніки. Подібні новини приходять з усіх кінців Європи — люди працюють на заводах, розвиваються нові технології, але не для мирної мети, а для створення зброї. Відчувається напруга, якою пронизана кожна сторінка газети. Люди намагаються жити, а війна нависла, як темна хмара, що відкидає все світло.

Заводи будуються не тільки в Німеччині, але й у Франції та Великобританії. Здається, що Європа готова до війни, і кожен крок — це крок у бік непередбачуваності та хаосу. У статтях я читаю, як країни інвестують величезні суми в виробництво зброї та техніки. Ці новини жахають мене, бо розумію, що це означає — війна все ближче, і навіть наші мирні будні стали частиною цієї глобальної політичної гри. Мама, хоча і намагається не звертати уваги на такі новини, все одно відчуває цей страх у повітрі.

Не менш важливим, і чомусь для мене навіть більш зворушливим, є новини про медицину. Я дізналася, що у Франції розробляють нові методи лікування туберкульозу, а в Великобританії були зроблені великі кроки в боротьбі з епідеміями, які, здавалося, забирали стільки життів у наші часи. Мама часто згадує про важкі часи, коли були епідемії, і як важливо було мати доступ до медичних знань. Лікарі тепер мають нові засоби для боротьби з різними хворобами, і навіть жоден з нас не знає, наскільки ці знання можуть вплинути на наші життя в майбутньому. В той час, коли зброя буде відправлена на фронт, медицина теж буде рятувати людські життя, і цей парадокс мене чіпає.

З іншого боку, є й новини про науку. Здається, що вона робить кроки вперед навіть в умовах важкої ситуації в світі. Ось тільки нещодавно я дізналася, що в США проводяться експерименти, які стосуються атомної енергії. Це нове відкриття обіцяє революцію в енергетиці. Вчені вже планують використовувати нові джерела енергії для забезпечення великих міст і навіть цілих країн. Таки новини мали б дарувати надію, але мені важко радіти цьому, коли в світі воєнна напруга і боротьба за території.

Всі ці новини вказують на одне — люди прагнуть прогресу, але прогрес часто приводить до руйнування. Заводи, техніка, енергетичні революції — все це може змінити світ, але часто в не на краще. Не можу позбутися відчуття, що ці технології, якими захоплюються вчені та політики, у разі війни будуть використовуватися для знищення.

Але я все ж таки намагаюся вірити в добро. Вірю, що наука і медицина зможуть допомогти людям зберегти життя, а не тільки забирати їх. Наука, на мою думку, має бути служителем добра, а не знаряддям війни.

Ці новини змусили мене ще раз подумати, яка важлива роль людини в усіх цих процесах. Чи зможемо ми, ми — звичайні люди, не війни, не політики, не виробники зброї — встигнути втримати баланс, зберігши людяність у цей час, коли всі сили спрямовані на розвиток військових технологій? Чи можемо ми обрати мир замість боротьби?

Наприкінці я вирішила написати кілька рядків:

Я розумію: цей час — як безмежна ніч,
Але де є надія, там з’являється і світло.
Я вірю, що ми зможемо змінити шлях,
І знайдемо ми між війнами шлях до миру.