Читати книгу - "Юстина (щоденник), mi larde"

Нехай ці слова нагадають нам, що навіть у часи темряви ми можемо знайти світло.

Щоденник Юстини
20 листопада 1939 року

Мама сьогодні рано пішла на ринок, а я залишилася вдома. Готувала сніданок — простий, але смачний: вареники з картоплею, яйце, сало, хліб із  пшениці, що ще залишилось після збору врожаю. Поки готувала, в голові не покидали новини з газети, яка була такою важливою сьогодні вранці. Спочатку здалося, що це тільки щось звичайне, але з кожним рядком я відчувала більше і більше напруги.

Знову починається новий виток гонки озброєнь — ця проблема не дає спокою. У газетах нещодавно писали про нову зброю, яку розробляють у Німеччині, та про розширення заводів на східному фронті. Піднімається питання: чому у світі, де повинно бути місце для миру та злагоди, замість цього ставляться питання військових виробництв і зброї? Ми так часто чуємо ці новини, але, здається, вони не викликають більше такого шоку, як раніше. Світ готується до війни, і ми — всього лише спостерігачі, не маючи сили змінити напрямок цієї страшної течії.

Але серед цього всього є й інші новини. Вчора я дізналася з газети, що в Парижі відкрили нову лікарню для хворих на туберкульоз. У медицині з’являються нові методи лікування, що допомагають подолати цю страшну хворобу. Кілька років тому цю хворобу вважали майже невиліковною, і я пам’ятаю, як мама не раз розповідала про ту страшну епідемію, яка прокотилася по селах. Тепер ми маємо надію на те, що наука зможе подолати і цю хворобу, а й багато інших, які роками забирали життя людей.

Ще один великий прорив, про який йшла мова в статті, стосується нових відкриттів в електрифікації. Як же це цікаво! У Німеччині, зокрема, планують побудувати мережу для надання електричних ресурсів навіть у найвіддаленіші райони. Це може стати великим кроком вперед, адже багато сіл, до яких не доходить електрика, досі змушені покладатися на старі печі та лампи. Така модернізація може змінити багато, і я думаю, що цей крок може змінити і життя в нашому селі.

Але одне все ж не дає мені спокою: чи можемо ми, звичайні люди, залишити цей прогрес, щоб не дозволити науці і техніці стати зброєю? Чи можемо ми залишити лише корисне, доброчинне використання знань? Мама не любить говорити про це, але я все частіше думаю про майбутнє нашої країни, про нашу долю та майбутнє моїх дітей. Ці думки переповнюють мене, і я ще не знаю, як їх сприйняти.

Сьогодні я прочитала новий вірш Тичини, який змінив мій погляд на події в світі. Його поезія — це про боротьбу, але не про зброю, а про душу, про те, як людське серце намагається знайти світло серед темряви. Я написала такі рядки, що виникли в мене, коли я думала про його вірші:

Коли нас атакує темрява,
І вогонь не дає нам спокою,
Ми повинні зберегти в серці світло,
Щоб його передати в кожне нове покоління.

Мабуть, я знову думаю про це, тому що ми зараз живемо в часи, коли кожен крок може змінити долю не тільки нас, а й світу. Але навіть в умовах цієї війни, в кожному з нас є сила вибору. Я вірю, що навіть у темряві ми можемо знайти шлях до світла.

Сьогодні до нас приїхала Юзефа. Вона принесла мені нову книгу — збірку віршів Сергія Єсеніна. Я знає, що я більше не читаю російську літературу, але цікаво, що її погляд на цього поета зовсім інший. Вона вважає його вірші глибокими, і хоче, щоб я почитала. Її роздуми щодо поезії Єсеніна змушують мене відчувати це все як частину великого мистецького спадку, який не можна ігнорувати, навіть якщо і стикається з питаннями гноблення і війни.

Але на цьому я припиняю. Сьогодні я буду думати ще про те, як наша наука і культура можуть змінити світ. І, сподіваюся, що в цих роздумах знайду відповідь, як нам жити в часи війни, зберігаючи свою гідність і внутрішню силу.

Щоденник Юстини
25 листопада 1939 року

Сьогодні сталося щось таке, що я навіть не уявляла. Коли я віддала Юзефі книгу Сергія Єсеніна, вона спочатку здивувалась, а потім трохи почервоніла. Я зрозуміла, чому — вона знала, що в нашій родині не приймають російських авторів. Я пояснила їй, що моя мама не дозволяє мати в будинку нічого російського і палить усі такі книги в печі. Це сталося з Левом Толстим, а тепер і з Єсеніним.

Юзефа посміхнулась трохи сумно, але її очі стали такими тривожними, що я зрозуміла — вона хвилюється не тільки за книгу. Вона тихо сказала, що на мить залишить книгу, щоб сховати її на потім. Це була не просто книга, це була частина її душі, її світогляду. Вона так прив'язалась до цього поета, і я розуміла, що для неї це велика втрата.

Коли Юзефа вийшла з дому, я залишилась сидіти на лавці біля печі і роздумувала, чи правильно вчиняю. Мама була настільки категорична щодо всього російського, але я розуміла, що вона діяла з тієї ж турботи про нас, про наше майбутнє, нашу культуру. Вона не хотіла, щоб ми були частиною чогось, що знищувало наші корені, нашу ідентичність. Тільки ось для мене все це було важким вибором, і часом мені було важко зрозуміти, чому все, що стосується Росії, має бути таким страшним.

Я почала згадувати, як Юзефа завжди говорила про свою любов до літератури, особливо до поезії. Вона часто ділилась зі мною своїми перекладами і власними думками про поетів. Її пристрасть до слова, до поезії, була для мене захоплюючою. І я не хотіла, щоб це все закінчувалося через розбіжності між культурами. Але я зрозуміла, що в нашій родині це питання не було просто особистим вибором — воно було частиною нашого виживання, нашої боротьби за власну гідність і свободу.

Юзефа повернулась пізніше, як обіцяла, без книги, і в очах її було щось непередбачуване. Вона сіла поруч зі мною, ми випили чаю, мовчки і без слів, але я відчувала, що між нами зараз більше ніж просто мовчання. Вона була засмучена, я теж. І ось тут я зрозуміла, як важко і боляче буває, коли культури стикаються, коли традиції стикаються з новими вимогами часу.