Читати книгу - "Юстина (щоденник), mi larde"

Ми сиділи в тиші, а поза вікном вітрини на горизонті відсвічували вогні, і я відчула як час тікає. Ми не говорили багато, але кожен із нас розумів те, що мовчки відчував.

Якщо мама буде знати, що я дозволила Юзефі залишити цю книгу, я не знаю, як вона на це відреагує. Але я сподіваюсь, що зможу пояснити їй, що навіть у таких важких ситуаціях ми повинні зберігати людяність, і розуміти один одного, навіть коли наші переконання різні.

Можливо, в майбутньому я знайду спосіб зрозуміти, як ми можемо зберігати нашу культуру і в той же час не закривати очі на те, що у світі є місце для багатьох різних голосів. Зараз важливо вірити в те, що незалежно від усього, ми залишаємося людьми.

Вірш, що виник у мене після розмови з Юзефою:

Слово — то світло в серці кожної душі,
І кожен розуміє його по-своєму.
Не все, що було сказано в минулому,
Може заважати сьогодні любити.

Сьогоднішній день закінчився так, як і мав бути — тихо, з глибокими роздумами, і з надією, що я зможу зрозуміти більше про людей навколо мене і про себе.

Щоденник Юстини
28 листопада 1939 року

Сьогодні я зробила те, чого давно не наважувалася: я подарувала Юзефі дві книги. Одна з них була про історію України — про нашу боротьбу за свободу, а інша була збіркою віршів Максиміліана Волошина. Це були книги, які я дуже ціную, але я вирішила, що Юзефа повинна їх мати. Вона завжди була мені як подруга, і хоча між нами були деякі розбіжності, я вірю, що це не завадить нашій дружбі.

Юзефа розгорнула першу книгу — історію нашої країни — і подивилась на мене з певною тривогою в очах. Вона була вдячна, але не могла приховати сумнівів. Я не знала, що саме вона думає, але її очі сказали більше, ніж слова. Вона знала, що я хочу, аби вона зрозуміла нашу історію, наші корені, наші болі та надії. Я хотіла, щоб вона побачила нас не лише через призму польської культури, але й через призму того, що ми пережили за всі ці століття.

Друга книга — Волошин, її власний світ, глибока і неймовірно емоційна поезія, яка так багато говорить про самопізнання, про важливість вірити в себе, навіть коли весь світ ніби відвертається. Юзефа була вдячна, і я відчула, що між нами є щось більше, ніж просто розбіжності у поглядах. Ми не повинні здаватися через політичні чи культурні бар'єри. Справжня дружба — це коли ми підтримуємо один одного, незважаючи на все.

Вона пообіцяла мені, що обов'язково прочитає ці книги. Я бачила, як вона тримала їх обережно, як дорогі предмети. Я сподіваюся, що ці книги допоможуть їй зрозуміти більше про мене і про мою країну, про мої корені.

Коли Юзефа пішла, я залишилась одна, але не відчувала самотності. Я думала про її реакцію, про те, як вона буде читати ці книги. Я вірю, що вони допоможуть їй побачити світ інакше, розширять її погляд на людей і культуру, на історію, яка залишила слід у кожному з нас.

Сьогоднішній день ще раз нагадує мені про важливість того, що ми передаємо один одному — не тільки слова, але й знання, емоції, переконання. Ми є тим, що ми читаємо, що ми обираємо і в чому ми віримо.

Щоденник Юстини
2 грудня 1939 року

Сьогодні я провела цілий день з пензлем у руках. Я малювала квіти волошки — їх яскраві блакитні пелюстки, що танцюють на вітерці, і темні стебла, які так сміливо простягаються до сонця. Це була моя спроба відтворити не тільки красу природи, але й відчуття, яке ці квіти викликають в душі. Вони нагадують мені про наше життя — просте, але в той же час сильне і непереможне. Волошки символізують надію і свободу, і навіть у найтемніші часи вони продовжують рости на полях, даруючи світло серед розрухи.

Ці квіти, здається, мають власну мову — і я хотіла виразити її через малюнок. Я малювала їх з великою увагою до деталей: кожен пелюсток, кожен відтінок синього кольору, що так чудово виглядає під сонячним промінням, кожна тінь, яка робить квітку живою. Це була моя спроба передати не тільки красу, але й те, що важко висловити словами.

Насправді, коли я малюю, я відчуваю зв'язок із світом навколо мене. Квіти волошки — вони як символ чогось, що росте в умовах боротьби і невизначеності, але все одно продовжує цвісти. Як ми — українці, які пережили стільки лихоліть, але не перестаємо вірити в краще майбутнє.

Юзефа прийшла до мене на чай після обіду, і побачила мій малюнок. Вона подивилась на нього мовчки, а потім сказала: "Це не просто квіти, Юстино. Це — надія. Це — твоя надія, і я це бачу." Її слова додали мені сили. Я так рідко ділюсь тим, що малюю, але сьогодні я відчула, що треба показувати світу те, що ти маєш всередині. Волошки стали для мене чимось більшим, ніж просто квітами — вони стали частиною моєї душі.

Мама дивилась на малюнок з цікавістю, але сказала, що це не вишивка, і що не варто занадто захоплюватися такими заняттями, коли є важливіші справи по господарству. Я ж не могла зупинитися. Цей малюнок став частиною мене. Я не могла просто так відкласти його в бік. Це був мій спосіб віднайти внутрішній спокій у цей час тривоги і невизначеності. Я вірю, що навіть у найскладніші моменти життя варто знаходити час для краси, для того, що дозволяє нам залишатися людьми.

Малюючи волошки, я не тільки створювала картину — я створювала надію. 

Щоденник Юстини
5 грудня 1939 року

Сьогодні я знову допомагала мамі на кухні, готуючи наші улюблені страви. Немає нічого кращого, ніж відчувати теплоту і аромат домашнього затишку, коли ми з мамою працюємо разом, наповнюючи дім смачними запахами.

Однією з моїх найулюбленіших страв є борщ, той самий, який мама готує за старовинним рецептом. Кислий і насичений, з багатьма овочами, сметаною на верху, і, звісно ж, свіжою зеленню. Мама часто додає в борщ картоплю, капусту, моркву і буряк. Вона говорить, що саме буряк надає йому неповторного кольору і смаку. Я люблю, коли борщ не просто смачний, а й кольоровий, яскравий — він ніби відображає наше життя: таке багате на емоції, на переживання, на зміни.