Читати книгу - "Юстина (щоденник), mi larde"

Ще одна моя улюблена страва — пампушки з часником. Коли тісто підходить, а в духовці починають пахнути свіжими булочками, я відчуваю, що ось-ось настане той момент, коли вони стануть м’якими і золотистими. Пампушки ми завжди їмо з борщем — вони мають бути злегка хрусткими ззовні і м’якими всередині, з таким ніжним ароматом часнику, що він залишає в душі відголосок навіть після того, як ми з’їмо їх.

Також я обожнюю вареники з картоплею та грибами. Вони такі смачні, особливо, коли ми готуємо їх разом з мамою. Я часто роблю тісто, а вона готує начинку, поєднуючи картоплю з лісовими грибами. Після того, як вареники готові, ми з мамою сидимо за столом, розмовляючи про все на світі, сміючись, і відчуваючи, як важливо бути разом.

Коли ми готуємо, на кухні завжди панує шум. Кіт муркоче під столом, собака тихо гавкає на подвір’ї, а діти метушаться, бігаючи в кімнатах. Мама зазвичай співає свою улюблену пісню, поки ми працюємо. Це завжди створює атмосферу тепла і радості, навіть якщо день був складним.

Після того, як ми все приготували, я зазвичай саджаюся на кухню і думаю про те, як важливо зберігати традиції. Ці страви — не просто їжа. Вони мають для мене глибоке значення. Вони нагадують мені про рідне село, про нашу родину і про часи, коли все було простіше, але так само цінно.

Нещодавно я згадала, як ми з мамою готували ці страви, коли я була ще маленькою. Мама тоді завжди говорила, що їжа має бути приготовлена з любов’ю. Я зрозуміла, що це більше, ніж просто слова. Це ціла філософія, яку я намагаюсь прийняти у своєму житті. Їжа — це не тільки спосіб нагодувати себе, це можливість передати частину себе тим, кого ти любиш.

Вечір був чудовим — ми всі сіли за стіл, сміялися, розмовляли. Я відчувала, як у цей момент зникли всі тривоги. Якби в світі було більше таких простих, але чудових моментів, як цей, я була б щаслива.

Незважаючи на важкі часи, важливо мати моменти, які дозволяють залишатись людьми.

Щоденник Юстини
8 грудня 1939 року

Світ навколо нас змінюється, і навіть тут, у нашому маленькому селі, ми відчуваємо, що події на міжнародній арені набирають обертів. Ще зовсім недавно, до війни, життя було спокійним, і ми могли займатися звичайними справами: працювати на землі, доглядати за господарством, готувати смачні страви. Але зараз... все змінилося.

Газети, які нам привозять час від часу, переповнені новинами про ситуацію в Європі. Німеччина вторглася до Польщі, і війна, здається, стала незворотною. Всі бояться того, що буде далі. Люди на вулицях більше не сміються, не гуляють, їхні обличчя стали серйозними і тривожними. Чутки про мобілізацію доходять навіть до нас. Мама, здається, переживає більше за всіх. Вона часто дивиться на нас, ніби намагається передбачити, що чекає нас у найближчому майбутньому.

В новинах кажуть, що Німеччина вже контролює більшу частину Польщі, і що боротьба триває. Всі говорять про евакуацію, про зміни в уряді, про можливу капітуляцію. Чи настане той день, коли ці новини зміняться? Чи буде мир на цій землі? І чи доживемо ми до того моменту, коли знову зможемо повернутися до звичного життя, без цих тривожних думок?

Я згадую всі ті моменти, коли була маленькою, коли мир і спокій здавались чимось природним. Тепер кожен день наповнений тривогою, і ми живемо в очікуванні того, що буде далі. Чи зможемо ми зберегти те, що ми любимо? Чи зможемо ми зберегти нашу землю, наші традиції і нашу гідність?

Сьогоднішній день завершився, але я все одно відчуваю тривогу. Мама засвітила свічки в будинку, і ми сиділи тихо, розмовляючи про те, що чекає на нас. Вона намагається бути сильною, але я бачу, що її душа тяжіє від цієї невизначеності. Може, це лише кінець світу, як ми його знали. Може, ми переживемо це, а може, нам доведеться почати знову.

Але я знаю одне: навіть у найтемніші часи ми повинні залишатися людьми. Ми повинні вірити в те, що краса, надія і віра завжди знайдуть свій шлях. Так, зараз непростий час, але ми все одно будемо боротися за те, що нам дороге. Наші родинні традиції, наші звичаї, наша мова, наша культура — вони будуть жити, навіть якщо цей світ змінюється. І в цьому я знаходжу свою надію.

Закінчую цей день, дивлячись на малюнок волошок, що я намалювала кілька днів тому. Вони все ще виглядають так яскраво і живо, як і тоді. І я вірю, що ми зможемо знову побачити таку ж яскраву весну.

До завтра.

Щоденник Юстини
10 грудня 1939 року

Всі думки сьогодні, як і раніше, обертаються навколо цієї війни. Чутки, що розповідають люди, лякають мене. Пройшло вже багато часу з того моменту, як війна почалась, але нам не звикнути до цього. Кожен новий день приносить нові хвилювання і тривоги.

Мама знову сиділа за столом, читаючи газету. Вона нахмурилася, а потім поклала її вниз, стиснувши губи. В ній писали, що Німеччина продовжує наступ, що території, які ми ще недавно вважали безпечними, скоро можуть опинитися під загрозою. Вона сказала, що треба бути готовими до будь-якого повороту подій. І хоч я і намагаюся не думати про це, але важко залишатись спокійною, коли бачиш цей страх в її очах.

Всі навколо мовчать. Мабуть, вони більше не вірять у швидке завершення цього кошмару. Батьки моїх друзів збирають свої речі, починають готуватися до можливості залишити домівки. Але мама, незважаючи на все, наполягає, щоб ми залишалися вдома, щоб трималися разом. "Наша земля — наші коріння", — каже вона. І я відчуваю, що це не просто слова, це її справжня віра. Ми не можемо здатися.

Сьогодні я знову малювала. Цього разу на картині була природа, яку я так люблю — ліс у зимовій тиші. Білі сніжинки, що тихо опускаються на землю, вкривають усе навколо м'яким білим покривалом. Ліс, який зазвичай такий живий і гомінкий, сьогодні був тихим, спокійним, майже зачарованим. Від нього йшла якась тиха краса, яка допомогла мені знову знайти внутрішній спокій. Малюючи ці пейзажі, я відчуваю, як мої думки розслабляються, і я знову з’єднуюсь із природою, яка залишається такою, якою була завжди.