Читати книгу - "Як читати класиків, Ростислав Семків"

Але цей суспільний підйом, ці шукання нових шляхів у всьому з ранніх 50-х й до кінця наступного десятиліття дають низку екстремально цікавих у своїй химерності текстів, котрих в інший час не було б, а без них не було б тієї революції, нехай вона й не мала глобальних наслідків, залишившись красивим спалахом весни та молодості. Звісно, старі добрі сюжети по-тім повернулися, проте поруч них уже циркулювали нові, ні на що не схожі типи експериментального письма. Подібне у той час трапилось і в Америці.

Бітницькі романи Джека Керуака та Вільяма Берроуза, звісно, легше читати, ніж французькі антиромани. Якщо останні виснажують монотонними статичними описами, то письмо бітників є радше невпинним потоком, в якому перед нами мигтять міріади подій та маса нерозгорнутих мікросюжетів. У цьому вся філософія руху: молоді люди покидають принади багатого на товари та розваги світу і рішуче вибирають нікому не потрібну літературу — чисте божевілля в контексті прагматичного американського соціуму. Вони взагалі обирають інший спосіб життя: не заробляють, не будують кар’єру — мандрують (автостоп), вживають наркотики (марихуана), кохаються (бісексуальність), пишуть (потік свідомості). Словом, екстремальні егоїсти та нонконформісти.

Починають поети: випускник Колумбійського університету Аллен Ґінзберґ у 1954 році в Сан-Франциско на поетичному вечорі в «Галереї шість», яку облаштовано в колишній авторемонтній майстерні, читає свою поему «Виття» — кількасот рядків яскравих асоціацій та, рівночасно, інтенсивний розмисел про своє покоління та світ навколо. Присутні (а це більше сотні людей) сприймають текст як маніфест нового суспільного руху. Бітники першими почали влаштовувати сміливі поетичні перформенси: якщо ви не йдете до поезії, то вона прийде до вас. Можна тому, наприклад, читати у супермаркеті, перекрикуючи гомін покупців, або в поїзді метро, або на площі біля патріотичних пам’ятників. Лише поезія ця не патетична — про людей навколо, про повсякденне, те, що вони вважають справжнім. Поруч Ґінзберґа не менш культовими стають Лоуренс Ферлінґетті, Ґреґорі Корсо, Філіп Ламантіа, Ґері Снайдер. Якщо ми хочемо уявити шарм та вплив поетів-бітників, подумаймо про Іздрика. Саме той ефект.

Основних прозових авторів три і їхніх знакових текстів також три: «У дорозі» Джека Керуака, «Ловля форелі в Америці» Рі-чарда Бротіґана та «Голий ланч» Вільяма Берроуза. «У дорозі» та інші тексти Керуака найкраще дають уявлення про бітниць-кий спосіб життя (варто ще, як мінімум, глянути його «Бродяги Дхарми», а також «Джанкі» Берроуза*). У пізніших текстах по-дієвий бік поступово хаотичнішає, поступаючись місцем чисто експериментальному письму (таким є «Видіння Коді»). Та все ж, найскладнішим для розуміння та найбільш показовим зразком цієї поетики є «Голий ланч», який варто читати посторінково, якщо не поабзацно, постійно спиняючись та уявляючи епізоди, що могли би бути написані, проте автор забув або не вважав за потрібне це зробити. У принципі, це універсальний прийом для читання всіх експериментальних текстів: їхні автори та авторки хочуть, щоб ми домислювали, доуявлюва-ли — співтворили.

Бітники справили значний вплив. Десь паралельно з ними пише не менш експериментальний Курт Воннеґут («Сніданок для чемпіонів» — саме те), а пізніше, вже у їхньому силовому полі, — абсолютно культові Кен Кізі, Том Вулф, Гантер Томпсон, а також все, що називають американським постмодернізмом

* В українському перекладі Гєника Бєлякова назва «Наркота».

(наступний рівень і, відповідно, наступний розділ). У 1969 році, через рік після паризьких подій, у штаті Нью-Йорк більш як півмільйона молодих людей зібралося на перший із масштабних рок-фестивалів у світовій історії — Вудсток підірвав простір. Уявлення про свободу, музику, дружбу, секс та любов змінилися раз і назавжди — ця революція була успішною.

Експеримент не закінчився — експеримент триває. Якщо мають право на існування прості тексти зі стрімким сюжетом та елементом детективної принади, то аналогічно можливі й тексти, складні заради самої складності. Головне, щоб вони знайшли свого читача, готового до них. А найголовніше, щоб кожен читач знайшов відповідні своєму бажанню тексти. Колись у бібліотеці педуніверситету я читав щойно тоді виданий український переклад збірки «П’яний корабель». Що це? Рембо? — зупинився наді мною знайомий з факультету фізичної культури, — даси потім почитати? І доки в моїй голові повільно крутилися коліщатка асоціацій, він вихопив книжку й щиро здивувався: Вірші? А прикинь, який бойовик зняли!

інтерлюдія: ГЕРМЕС І ЛІТЕРАТУРОЗНАВЦІ

На початку Шекспірового «Гамлета» є відомий усім епізод: вартові на вежі Ельсинора вже котру ніч бачать привида, схожого на покійного короля. Їх проймає страх, і щоб зрозуміти мету його появи, вони запрошують на варту Гамлетового друга — Го-раціо. Привид приходить, проте залишається мовчазним — через три сцени він відкриє мету свого приходу особисто Гамлету. Утім, нам важливо інше: солдати спершу запрошують вченого, знавця, щоб він розтлумачив незрозуміле. «Гораціо, ти книжник: мов до нього»[3], — говорить занепокоєний Марцелл, коли привид з’являється знову. І хоча примара мовчить й, не побачивши Гамлета, німо йде геть, Гораціо далі намагається пояснити його прихід самотужки — він інтерпретує.

Найскладніші тексти, і про які вже йшлося, і ті, про які говоритимемо у наступному розділі, цілком можна читати, намагаючись сприйняти та зрозуміти самостійно. Але можна покликати Гораціо: більшість важливих книг давно мають не один коментар. Майже напевне складний текст не піддасться нараз. Якщо ми справді хочемо зрозуміти його, то доведеться пізніше повернутися до вже прочитаного. Це нормально: рішуче ніхто не зможе з першого разу осилити «Замок» чи «Улісса». Навіть якщо ми сто тисяч разів гірськолижники й у нас в активі десятки спусків, все одно не факт, що ми миттєво підкоримо направ-ду складну трасу.

Утім, навіть найскладніший текст варто спершу читати без додаткових коментарів. Просто, аби зафіксувати власне безпосереднє враження. Коли загрузнемо, не потрібно себе силувати — відкладімо. А от наступний підхід вже слід зробити після читання коментарів або й окремого дослідження-інтерпретації. Розвинуте літературознавство — це коли головні книжки принаймні власної національної літератури вже добре розтлумачені. А надто, коли є по кілька тлумачень і різних інтерпретацій.

Так, читання важких текстів вимагає більше праці: читаємо текст, заглядаємо в коментар, повертаємося до тексту, ознайомлюємося з інтерпретаціями літературознавців, знову до тексту — тепер розуміємо більше. Без такої перспективи заглиблення навіщо взагалі братися? Щоб розбити мозок об глухі та вперті букви?

Таке поступове занурення у текст, краще його розуміння через інші тексти є одним із головних інструментів літературознавчого чи іншого гуманітарного дослідження й називається герменевтичним колом. Так, це на честь