Читати книгу - "Жiнка його мрiї, Олександр Станіславович Ульянов"

– Так ви нам не відповіли, – не відриваючись від паперів, сказав лейтенант.

– Я вам уже відповів, – сказав майор.

– Тоді я глухонімий, – і лейтенант упнувся у майора чіпким глузливим поглядом.

– Я знаю, що ви мене не любите. Але… Але здається, що до справи це не має ніякого відношення, – прохрипів майор, прислухаючись до чогось.

– Саме так. У нас є дещо для вас, – лейтенант грайливо забігав очима.

– Слухаю. Це стосується сина?

– Напевне. Пройдіть, будь ласка, у той куток. Як у вас з нервами? Добре? Чудово. Просто чудесно. А от у мене розхиталися. Мені навісили справу, а от нитки ніяк не в’яжуться, – сказав капітан.

– Ви прийшли до влади. Ваші прийшли до влади, от і в’яжіть. А мені і за ґратами буде непогано. Я впевнений. Так. Впевнений, – виголосив майор і зіп’явся на ноги: лейтенант відзначив разючий контраст між сильним тулубом і короткими ногами.

– Чесно кажучи, я нічого проти вас не маю. Зовсім. Я проти того, щоб ви сиділи і вам подібні, але запевняю, що я і не на вашому боці. Я би дуже був потішений, коли б побачив, що ви збираєте у підземному переході пляшки. Або біля сміттєбака, – як вам б’є пику безрідний бомж. А так, для чого сидіти? Є речі страшніші за тюрму. Ви це добре знаєте, майоре, – лейтенант помахав недбало складеними паперами.

– Для чого ви мене покликали? Я не збираюся з вами розводитися про всілякі дурниці, – майор вдихнув у легені повітря.

– Дурниці? Добре. Одне запитання: ви жінок любите, майоре?

– Не ваше діло.

– Я це до того, що синок ваш не любив жінок.

Майор зберігав незворушний вигляд, а може, йому й насправді було начхати, що любив його син, а чого ні. Нарешті він провів у повітрі рукою дугу, чітку, майже реальну.

– Задоволення – одна з недоступних речей у цьому світі, – говорив лейтенант, ковзаючись слизькою підлогою; майор йшов за ним упевнений, з виваженими рухами, навіть опукле черевце не хилиталося, ось так він умів триматися. Лейтенант продовжував, когось підкликаючи помахом руки: – Це як із жінками. Тільки ти наситився, відразу приходить думка, що треба шукати чогось іншого… Агов, Костю, принеси нам доказ… – знову звернувся через плече до майора: – У вас нормально з нервами? Це я просто так сказав. Байдужість завжди добре впливає на нерви.

– Саме так, – підтвердив майор.

– Я вам ось що хотів сказати, майоре. Дуже давно хотів. Про тонку межу між тим і тим. Ну, як би точніше… Жив-був чоловік. Помер. А потім його життя виявилося нікудишнім. Розумієте? В усіх планах. Ну, щоб бути взірцем для когось, комусь. Навіть на паскудну жовту газетьонку і того не набереться. Просто яскрава картинка, але нікудишня. Пшиком усе виявилося. – Лейтенант зупинився, відчинив двері і пропустив уперед майора, але той буркнув: «Після вас».

Відтак вони зайшли у ванну. Майор роззирнувся. Лейтенант відсмикнув занавіску, але гмикнув про себе. Якраз двері знову прочинилися. Рвучко й упевнено штовхнула їх жіноча рука.

– Що ви тут робите? – запитала жінка, що увійшла, і труснула шлейфом якогось ядучого препарату і тонких парфумів.

Її обличчя було по-собачому вродливе, з широко розставленими темними очима, – вилицювате видовжене обличчя, із впалими щоками. Здавалося, що з її очей сипляться іскри. Жінка повела головою, різко і впевнено, глянула на лейтенанта, затримала погляд, потім пройшлася маківкою майора, наче того взагалі не існувало. Майор навіть по-ідіотськи хихикнув у відповідь на той погляд.

– Семене, що ти тут робиш? – повторила жінка низьким грудним голосом. І тільки тоді майор помітив її груди, видовжені, провислі під тягарем двома правильними еліпсами.

– Нам треба, Марі, доказ, – сказав лейтенант, і видно було, що ця жінка не викликала у нього такого захоплення, як у майора. – Я послав Костю за ним.

– Костя блює в кульок.

– Аби не на підлогу, – буркнув лейтенант і швидко відвів очі від Марі.

– Це не тут. Ідіть за мною.

І вони знову пішли. Майор не без задоволення вивчав вузьку, майже тендітну постать жінки. Потім вони наткнулися на напарника, що стояв біля малинового овального, з випуклим сидінням крісла; Костя стояв і тримав на витягнутій руці поліетиленовий кульок з білою биркою на довгій нитці.

– Що, смердить? – запитав лейтенант.

– Не блюзнірствуй, бос, з тобою батько.

Майор зупинився, упершись куцими ногами в блискучий паркет, і так стояв, задерши догори обличчя, наче якась тварина – писка; шматочками скла горіли у темних очах вогники. Так він стояв і дивився у чорне небо, із збитими докупи кремовими передзахідними хмарами. Нарешті він рушив, обігнув лейтенанта, різко і впевнено висмикнув кульок у напарника.

– Що це? Що це? Що це? – кілька разів повторив він.

– Витягни і покажи йому, – сказав лейтенант і присів на краєчок крісла, схрестивши на грудях руки.

– Сам витягай, – Костя демонстративно помахав пальцями проти прогнутого носа. – У нього СНІД. Розумієш, у цієї руки СНІД.

– Чорт. Витягни і покажи, – натиснув лейтенант.

Костя витягнув з кулька руку і гидливо підніс до майора. Марі крутнулася на одній нозі і пішла, і всі вони подивилися їй у спину.

– Що це? – вже спокійно перепитав майор.

– Не що, а хто, – прохрипів Костя, продовжуючи тицяти руку.

– Це нагадує мені руку мого сина, – сказав майор.

– Добре, – лейтенант зважив на Костю, і той сховав руку до кулька. – Лишилося дізнатися, де у нас решта.

– Це вам треба дізнатися, а не мені, – майор пошукав, де сісти, але йому нічого не запропонували.

– Вам така байдужа доля вашого сина? – заговорив лейтенант.

– А ви що, мораліст? – майор упнувся ногами у підлогу, наче готуючись ударити.

– Коли ви востаннє його бачили?

– Тиждень не бачив. Він навіть на похорон матері не з’явився.

– Він був тут. Це помешкання вам незнайоме? – лейтенант усміхнувся, прогнувши шию.

– Ні. Я не пам’ятаю тих місць, де ніколи не був.

– Непрофесійна щось у вас останнім часом пам’ять, майоре, – лейтенант узяв папери і полистав. – Це помешкання капітана Величка. Ага, того самого. У вашого сина з капітаном були, так би мовити, нетрадиційні зв’язки.

– Не моє діло, чим займається син.

– А може, займався? Хто знає, – позіхнув, зовсім природно, напарник.

– Дивно якось воно у вас усе виходить, майоре, – протягнув лейтенант, але тут на його обличчя лягла тінь, так, як тоді, коли змінюється настрій, усупереч натренованій волі.

Нічний купол зашкрябало щось, потім настирливо зашурхотіло, так, як птахи б’ються крилами об скло, коли потрапляють у