Читати книгу - "Жiнка його мрiї, Олександр Станіславович Ульянов"

пастку. Шум затих, а всі чомусь замовкли і сиділи, чекаючи невідомо на що. Нарешті тишу перебило. І пізніше, коли звуки нагадували тріск тельбухів, що їх видирає хтось із нутра ночі, майор автоматично облизнув губи, і скрізь затихло. Майору зробилося сумно, видно було неозброєним оком, що вся його величність знітилася; майор покрутив задом і прислухався з виглядом знавця. Несподівано всі четверо дверей вбиральні вилетіли під напором лайна, і жовті потоки хлинули на підлогу. У цю хвилину скло даху тріснуло і просипалося на голови людям. За осколками чорними стрілами, із щурячим виском влетіли птахи. Птахів було дуже багато, і, можливо, це була одна з причин того, що ніхто не розрізнив їхньої породи. Птахи кричали, як виводок щурів, злими і плакучими голосами. Всі стояли, і ніхто не міг поворухнутися. Можливо, просто не хотіли. Нарешті один, найнахабніший із зграї, птах ухопив дзьобом кульок з рук Кості, і пернаті щезли так швидко, як і з’явилися. Майор підняв ногу, подивився на стікаюче лайно. Поставив, підняв другу. Тільки зараз усі відчули запах, різкий, нестерпний, але кожен знав, що так смердить не каналізація. Принаймні всі подумали саме так, хоча годиною пізніше вони ставили собі одне питання: що це?

* * *

Відтоді, коли майор вийшов на підтоплений сніг, його не полишала одна думка, що хтось або щось втручається в його життя. Це лякало майора більше, ніж лайно на черевиках.

Наче релігійні дитячі жахи накинулися на нього із закапелків минулого. Він вийшов на талий сніг і думав: хай там що, а він більше нічого такого не дозволить. Мирний, зовсім домашній його водій з паскудною дешевою сигаретою в зубах його заспокоїв. Водій лише повернув голову, понюхав повітря і запитав:

– Щось трапилося?

– Вони знайшли руку Руслана.

– Оце тобі. А де сам Руслан?

– Маю надію, що цілий, – сказав майор з виглядом людини, яка думає про що завгодно, але не про синову руку.

– Куди їдемо?

– До Магріба.

– В пітушатню?

– Саме туди.

Спочатку з’явилася голова Магріба. Кругла і маленька, на тонкій шиї. А потім прийшло те, чого майор боявся. З голови зірвали верхівку, і мозок пульсував. Саме таке швидко майнуло у його короткій свідомості. Чоловік, що переходив дорогу, мав кремезну статуру. Але коли обернув голову, то голова у нього скидалася на голову чау-чау, вірніше, вона і була головою чау-чау. У майора зараз зробилося шерхко у роті. Потім синє світло, і Магріб уже показався повністю: трикутний тулуб, тонка шия, маленькі іграшкові ручки, що стискали газетку. Майор видихнув. Він добре знав про походеньки сина. Тому нічому не дивувався, не мав жодних сумнівів, що якась капость могла трапитися з Русланом. Але ось з ним цього ніколи трапитися не могло. Він одного не розумів: якого біса його занесло до цього голубого кубла, до цього терміта з яйцеподібною головою на чудернацьке прізвисько Магріб. Магріб покрутив маленькою голівкою, залупав швидко очима і знову сховався за прилавок. Водій спробував спіймати товстуна за комір, але той сховався швидко і побіг на чотирьох уздовж стійки, тримаючи в зубах журнал.

– Що це з ним? – здивувався майор і поважно пішов уздовж крихітної кав’ярні, освітленої неправдоподібно синім кольором.

Нарешті Магріб зупинився і сів, важко отираючи піт. Не кажучи ані слова, товстун тицьнув майору журнал, мокрий від слини.

– І що це? – запитав майор.

Водій ще не полишав надії витягнути Магріба за комір.

– Що це? – вже роздратовано повторив майор.

Тоді Магріб ухопив журнал, погортав і прочитав. А читав він десь таке, що один чоловік захопив у заручники двох охоронців, ґвалтував і катував тиждень, а потім викинув з балкона. Подробиць ніяких, але всі подробиці були в очах Магріба.

– Ну, і це все? – майор пошукав очима, де сісти.

Магріб ухопив зубами журнал і почав його гризти. Охоронець, із видовженим обличчям і крутою щелепою, з димом замість очей, повільно, наче хто уповільнив кадр, наче в рапіді, повернув голову до майора. І засміявся. Зовсім по-хлопчачому. Але сміх упав, і крім тріщання галогенних ламп, потоків світла і змокрілих тіл тусуючих, теж німих, нічого не було тут. Окрім одного майора, з випуклим черевом, порожніми очима, де свистіла прихована сила. Водій замовк і стояв, чекаючи наказу, пересвідчившись, що ніколи він не вгадає, що у майора на думці. Магріб рвав зубами журнал, а майор стояв і дивився у галогенний простір, і відчував, як в немічному тілі на порозі старості токами тече життя. Він облизнув губи і сказав:

– Пішли звідси.

Потім знову дорога і ніч, така безконечна. І дорога, і ніч нагадували йому про самотність життя. При виході він ясно усвідомив чітке чорне провалля дверей і все зрозумів; і саме тоді, коли він упевнився у своїй правоті, його набута впевненість щезла. У феєрверках вогнів – білих та синіх, під низьке вжикання музики – він почав думати про Ладу. Лада не хотіла народжувати. Як завагітніла, зробилася прозорою, наче невидимка. Кволість рухів, сповільненість вимови, сомнамбулічна розгубленість – усе це швидше нагадувало передсмертну агонію. Сповільнений погляд, наче хто витягнув цей, а поставив інший. Саме так. Вона сиділа на паскудному віденському, але розхитаному стільці, поклавши руки на опуклий живіт, що був якийсь гострий. Швидше нагадував узбецьку диню. І найпротивніше було те, що вона була ніяка. Від того навіть смерділо. Саме з цим незвичним запахом, фантомом запаху, майор жив, відколи на світ з’явився син. Запах цей періодично зникав, потім з’являвся, розпускаючи гумові міазми. Подовгу висів разом з її парфумами і запахом собачих випорожнень. Майор підвів голову, бо зловив на собі погляд водія, і вони прочитали один в одного ту саму думку: все ніби нічого, але старість поволі ставить усе на свої місця. І водій сказав, відчиняючи дверцята авто:

– І як воно виходить. Ти живеш, а потім починаєш мріяти про смерть. Ось так: закрити очі і не прокинутися. Усе воно вчасно приходить: втома і думки про смерть. Але не сама смерть.

– Да-м… На це довго чекати, а коли звикаєш до життя… Бац! І все.

І тут майор повернув голову, тому що дверцята не зачинялися, і дуже з простої причини. Йому заважали. І заважав той дженджикуватий, схожий на блазня лейтенант. Лейтенант стояв і усміхався, вищий на голову від нього, і на цей раз повторилося те ж саме, що й кілька хвилин тому в нічній кав’яреньці для геїв. Майор не стримався і шарпнув дверцятами.

– Підкинете, майоре?

– Я можу тебе підкинути, – сказав водій. – Підкинути і не