Читати книгу - "Товариство Елементорів. Том 1. Кривавий діамант. Частина І, Fata Morgana"

Ці ідіоти просто нестерпні. Горіти їм у смолах Меші за такі слова.

Мія підбадьорливо ткнула сестру ліктем, а Шалфей зацікавлено примружився, неначе розмірковуючи, чи вистачить компаньйонці духу вийти з гордо піднятою головою. Моллі востаннє видихнула та з впевнено стиснутими кулаками підійшла до Хранителя. 

“Я нічим не гірша від дами Шиммер.” – переконала себе вона.

Моллі перелякано сіпнулася, коли марванка глянула на неї майже чорними, через збільшені зіниці, навіженими очима. Та Дама Лормоєр заспокійливо взяла її за тремтячі руки. 

— Люба, прошу тебе, проглянь спогади цієї... пані. – м’яко прошепотіла вона, почекавши доки Моллі підведе погляд. Хранитель ще міцніше стиснула її пальці.

— Будь ласка.

Дівчина кивнула.

— Можу перенести спогади пані Тейшейри на папір. – пробубоніла Моллі. – Я непогано малюю.

— Було б чудово. Дякую, міс Шор. – вже трохи голосніше промовила дама Лормоєр.

Радник Кутома перехопив руку Моллі та трохи схилив голову, в знак поваги, на що Моллі відповіла тим же. 

— Мене звати Бенджамін. – відрекомендувався він, обнадійливо усміхаючись. – Я допоможу вам безпечно проникнути у розум Тейшейри так, щоб ви не пошкодили свій власний. Ментальний зв’язок створюєте як? На дотик чи користуєтесь тико?

— Надаю перевагу дотикам. – досі трохи здавлено відповіла Моллі. – Але можу застосувати і тико. Якщо треба.

— Краще зупинимось на дотиках.

Бенджамін підвів її до марванки та поклав пальці Моллі на її праву скроню. Сам він доторкнувся до лівої. Шкіра Калісти була вологою та ще й чомусь холодною. Моллі пересмикнуло від огиди, коли вона ледь помітно скривилася, на силу втримавшись, щоб не відштовхнути Калісту від себе. Вона зробила глибокий вдих, намагаючись подавити легку нудоту, що заворушилася в горлі.

— Готові? – запитав Кутома. Молодий радник вже скрутив пальці своєї вільної руки в тико та чекав згоди Моллі. – Я очищу її свідомість на рахунок три... два... один!

Користуючись відсутністю захисного бар’єру, вправно знищеному Кутомою, Моллі побудувала ментальний зв’язок, що з’єднав би розум Тейшейри з її власним. Уявну нитку, що пов’язує дві повністю різні свідомості. Вона нарешті зважилась і розплющила очі й побачила...

...нічого.

Абсолютно.

Суцільна темрява. Холодна та колюча.

Моллі звикла до теплої та комфортної атмосфери свідомості будь-якої людини. Кожен розум завжди наповнений якоюсь подобою енергії, що з шаленою швидкістю гуляє між колись пережитими митями й моментами.

Вона здригнулася від морозу, що проник у власний мозок. Десь глибоко в ній щось несамовито кричало, що треба забиратися звідси, але маленька її частинка була заінтригована дивним, ніколи не баченим середовищем.

Моллі зробила спробу відправити поштовх у цей, здавалося, безкрайній чорний простір, сподіваючись на будь-який натяк на те, що цей розум не порожній. Проте, ментальна енергія відбилася, мов від стін, та боляче вдарила у власну голову. Темінь перед очима розповзлася, наче чорнила розмиті водою. До горла підступив гіркий клубок нудоти, що тільки підсилилася.

Як раптом Моллі почула голос. Він був дивний та нечіткий, неначе надтріснутий. Досий молодий, але наповнений небаченою жорсткістю вком у ціле тисячоліття. І одночасно в ньому чулися нотки до болю впевненої гордовитості. Суто жіночої самовпевненості та нестерпної, ледь помітної самозакоханості.

Мабуть, такий голос мають лише підступні змії та хитрі лисиці.

— Вітаю тебе, Моллі Крістін Шор. Перша леді Двору Чорної Куниці.

Від гучного звуку розколювалася голова. Але Моллі зібрала всі сили й волю та несміливо почала:

— Звідки вам від...

— Хочу нагадати, що це всього лиш спогад. – перебив її той самий жіночий голос. Можливо, Моллі лише здалося, але говорили майже лагідно. Утім напрочуд переконлива привітність все ж була напускною. – Я не чую та не бачу тебе, люба. Але гадаю ти й сама про це здогадалася. Прошу, не руйнуй мої надії щодо того, що ти цілком врівноважено мисляча особа. У цьому світі живе так багато ідіотів. Було б образливо, якби ти належала до подібних жалюгідних істот, що керуються самим боягузництвом.

Моллі миттєво замовкла та почала уважно дослухатися до слів, одночасно з цим намагаючись вмовити барабанні перетинки залишатися цілими.

— Тож, нумо знайомитись. – неквапом продовжила жінка оманливо теплим дзвінким тоном. – Моє ім’я Сойка. Гарно звучить правда ж? Як пташка. Більшість недооцінює її, та марно. Незважаючи на мізерні розміри, вона може прикинутись хижаком, зімітувавши чиєсь гарчання. Дрібненька сойка, що ховається між листячком та пронизливо гарчить, лякає набагато дужче, ніж видимий тобі звір, еге ж? Неймовірно хитре створіннячко. У цьому і її геніальність. Завжди вважала її своєю родичкою. І решту тих, хто вміє літати. Хто не боїться висоти.

Цього разу спогад став ще голоснішим та пролунав десь зовсім поруч. Неприємне відлуння закрутилося в голові. Моллі пискнула від різкого болю, але мовчки стиснула зуби, пересилюючи себе.

— Розумію. – м’яко та співчутливо відгукнулася та, що назвалася Сойкою. – Ох, вже ці останні спогади у майже порожній свідомості... Але, я не бачу твого скривленого личка, тож мені, напевне... все одно.

Жінка розсміялася. Так дзвінко й щиро. Мов пташечка.

— Бідолашка. Невже більше нікого не знайшлося, щоб прочитати спогади Колібрі? Де ж ці шановані аристократи другокружники? Вірно, сидять по своїх маєтках, трясучись від страху, що їх вб’ють. Кого ж вони так бояться? – спогад знову зареготав. – Згадала. Точно... мене!

— Ох, а як щодо цієї Полін Шиммер? Наша люба дама досі поруч з тілом свого татка... – Моллі скоріше відчула, ніж побачила як Сойка зневажливо закотила очі.

А потім, як нічого й не було, продовжила:

— До речі, його смерть — моїх рук справа. Ти й сама, певне, уже склала два й два. Хоча, Колібрі допомогла у штурмі будинку цього Максима... Вона доволі непоганий солдат. Вірний майже ручний собака. Трохи скажений, прагнучий найсвіжішого шматка м’яса з кров’ю, проте... Злий та шалений моє улюблене поєднання. Але зі своїм останнім завданням моя кровожерлива пташечка не впоралася. Ці ваші детективи таки вийшли на її слід. – у солодкому голосі раптом відчулася усмішка. – Але не на мій. Яка прикрість. Тебе відправили сюди для того, щоб нашкрябати крихти інформації, що була відома Колібрі, але, на жаль, нічого корисного ти тут не знайдеш. Уже. Ця подорож могла б увінчатися успіхом як для тебе, так і для Колективу, та я вирішила цю маленьку проблему. Не буду псувати сюрприз, скоро сама про все дізнаєшся.