Читати книгу - "Хтось знайомий, Сумка Шері"

Очевидно, у будинку мешкає пара з маленькою дитиною — тут є головна спальня, дитяча й кабінет позаду. Він прослизає до кабінету в кінці коридору й береться зламувати комп’ютер. За допомогою завантажувальної флешки й кількох натискань клавіш Рейлі вдається створити «чорний хід» й обійти паролі. Швидко розібравшись, він хоче здійснити дещо нове — скористатися нагодою й спробувати увійти до робочої мережі власника, якщо той працює в хоч трохи цікавому місці. Рейлі почувається розслабленим — комп’ютер стоїть у глибині дому, жалюзі опущені, ніхто не зазирне у вікно. За бажання можна просидіти тут цілу ніч. Він повністю заглиблений у свою справу, коли чує звук. Грюкіт дверцят автіки. Він застигає. Чує голоси надворі. Трясця. їх не може бути вдома. Рейлі панікує. Виглядає з вікна.　

Звідси не вибратись. Жодного даху, на який можна вилізти. Він не стрибатиме з другого поверху.　

Доки він вагається, голоси стають гучнішими. І зараз він чує лязкіт ключа в парадних дверях. Чорт. Чорт. Чорт. Рейлі вже вистрибнув з крісла і стоїть, застиглий від страху, біля верхньої сходинки. Чи встигне він спуститися й вийти крізь чорний хід? Але тут парадні двері відчиняються і клацає перемикач, заливаючи передпокій світлом. Повна халепа. Виходу немає.　

Він дивиться, як у коридор виходить кіт, треться об ніжку стола й нявкає до хазяїв, але їх самих Рейлі не бачить.　

— Віднеси дитину нагору й уклади, а я занесу спорядження, — чує він чоловічий голос.　

Вони досі гадки не мають, що на другому поверсі їхнього будинку присутній чужинець.　

Рейлі чкуряє назад до кабінету, ледь насмілюючись перевести подих. Комп’ютер досі ввімкнений, але обернутий не до дверей і не видає ні звуку. У кімнаті темно. Може, вони не помітять. Може, йому вдасться сховатися тут, доки вони ляжуть спати. Він відчуває, як шиєю збігає краплинка поту. Чує, як жінка важко підіймається сходами, воркочучи над дитиною. Рейлі заклинає дитину заплакати, але та мовчить. Риплять мостини — жінка заходить до дитячої в середині коридору. Чоловік досі надворі біля машини. Рейлі чує, як грюкає багажник. Спробувати втекти зараз? Чи зачекати? Це найдовші кілька секунд у житті Рейлі.　

Він панікує. І прожогом мчить вниз, навіть не турбуючись про шум. Дістається підніжжя сходів, перш ніж у вхідних дверях з’являється чоловік. Чує, як за спиною здивовано скрикує жінка. Аж ось він уже на пів-дорозі до кухні. Пробираючись у темряві, намацує кухонні двері й знову збиває ногою котячу миску, розсипаючи корм. Чує за спиною чоловіка у передпокої — «Якого дідька?» — і як той різко впускає те, що ніс у руках, кидаючись навздогін. Рейлі не озирається.　

Він уже надворі й мчить так швидко, яктільки може. Перебігає заднє подвір’я, на адреналіні перестрибує через паркан, навіть не замислюючись. І зупиняється, лише опинившись далеко від будинку, коли вже легені розриваються.　

Ховається за кущем у парку, доки серце не припиняє калатати й не відновлюється дихання. Треба ще повернутись і забрати велосипед, перш ніж їхати додому, — принаймні йому вистачило розуму не залишати його біля будинку. Неможливо, щоб господарі не викликали поліцію. Вони побачать, що комп’ютер увімкнено, і зрозуміють, що він зробив.　

Карміні не спиться. Вона намагалася читати, але ніщо не втримує її інтересу. Вона прагне людського товариства. Тужить за чоловіком. Колись він читав у ліжку поряд із нею; тепер його не стало.　

Вона внизу на кухні, готує гарячий шоколад, коли щось чує зовні, на вулиці. Крики. Карміна завмирає, прислухаючись. Вона чує грюкіт, нові крики. Швидко підходить до парадних дверей, але світла не вмикає. Коли виглядає надвір, то бачить темну худорляву фігуру, що плентається тротуаром у кінці її під’їзної дороги.

Схоже, він сам. Щось тримає в руці, якусь палицю. Карміна прокрадається вперед, а коли підходить ближче, то бачить, що це лише хлопчик. Підліток, можливо, п’яний увечері п’ятниці. Він стоїть нерухомо, хитаючись на ногах, наче не може пригадати, що робить, а в руці в нього щось схоже на хокейну ключку. Вона думає, що він щойно трощив її сміттєвий бак.　

— Гей! — гукає Карміна, крокуючи до нього під’їзною дорогою у своєму рожевому халаті.　

Хлопець дивиться на неї, ніби ошелешений, побачивши її тут.　

— Що ти робиш? — сердито питає Карміна.　

Вона його не боїться, він лише хлопчик. Вона лише за кілька кроків від нього й чітко його бачить. А ще відчуває запах спиртного. Щось у ньому нагадує її власного сина, Люка. Здається, хлопець намагається зосередитись, але його обличчя мляве. Він нічого не каже, але й не тікає. Напевно, тому, що якби спробував, то впав би долілиць.　

— Ти недостатньо дорослий, щоб пити, чи не так? — дорікає Карміна, і в ній говорить мати.　

Він відмахується, наче муху відганяє, а сам шкутильгає далі вулицею, тягнучи поламану ключку.　

Вона з занепокоєнням дивиться, як він бреде тротуаром, доки не повертає до будинку на тій самій вулиці. Карміна бачить, як там загораються вогні. Нарешті він дістався додому, думає вона. Нехай з ним розбираються батьки.　

Наступного ранку, у суботу, Ґленда телефонує Олівії й запрошує її піти прогулятися. Хоче знати, що сталося вчора ввечері, коли Олівія мала відверту розмову з Полом.　

Ґленда надягає куртку й прогулянкові черевики. Сьогодні холодний, морозний день, та принаймні знову сяє сонце після того безпросвітного дощу, який був учора.　

Вона зачиняє за собою двері й рушає до будинку Олівії. Її голова сповнена роздумів. Якби тільки вона могла владнати проблеми кожного. Якби тільки все це — увесь цей стрес — зникло.　

Учора ввечері їхній син Адам знову повернувся додому п’яний. Вони влаштували йому комендантську годину, але він це проігнорував. Вони посадили його під домашній арешті, та він вислизнув з будинку. Тепер вони не знають, що робити.　

— Може, нам просто дати йому переказитися, — сказав сьогодні Кіт. — От набридне йому блювати вранці — одразу виправиться.　

Ґленда сердито глянула на нього, схрестивши руки на грудях. Це не він не стуляв повік цілу ніч, наглядаючи за сином, щоб той не захлинувся на смерть. Кіт якраз чудово спав. Він наче тефлоном укритий — нічим його не проймеш.　

Іноді вона шкодує, що не може змусити чоловіка усвідомити все, що вона робить, усе, що вже зробила для своєї родини. Не цінує він її достатньо. І ніколи не цінуватиме. Він неуважний.　

І прибирати у ванній довелося їй.　

— Змусь його, — безпорадно сказав Кіт, наливаючи собі горнятко кави.

Ґленда глянула на Адама, який стогнав у ліжку, збагнула, що нічого