Читати книгу - "Там, де ховали життя, Янина Кап (Зоя Маг)"

Ніч.
Вікно в світлиці трохи запітніло.
На столі — лампа.
Світло жовте, м’яке, наче хтось тримає теплу долоню над душами.

Павло і Максим сидять навпроти.
Сава вже спить.
Ольга — у дитячій.

Ніхто не чує. І не має чути.

— Пам’ятаєш ту зиму? — питає Павло.
— Кожен день.
— А ніч, коли ви…
— Ховали?
— Так.

Павло схилив голову.
В очах — не питання. Провина.

— Я тоді… тільки звістку отримав, що Грицько помер.
На посту. Від холоду.
А ви…
— Ми різали свиню.
— Так.
І я…
у шинелі…
у Москві…
в теплі.

Максим дивиться мовчки.
Обличчя — скам’яніле.
Але пальці — грають кутом рушника.
Нервово.

— Ми не мали вибору, брате.
— Я знаю.
Але хочеться думати, що був.
— Був.
І ми його втратили.
Бо ті, хто мають вибір —
не завжди мають змогу.

— Пам’ятаєш…
— Що?
— Ту кладку через Грунь.
З очерету.

Очі Павла ледь зм’якли.
Усмішка — тінь,
але тепла.

— Так. Я сам її плетів.
Максим сміється тихо:

— І ховав її потім у тих самих очеретах,
де водились вужі.

— Ти тоді вже знав?
— Що ти залишив знак.
Так.
Я потім пішов по тому знаку.
Перекинув кладку.
А м’ясо…
— Було?
— Було.
Але я не приніс додому.
Я… переховав.

Павло підняв голову.

— Куди?
— У те саме місце, де ми з тобою в дитинстві клали поросят — грали в “кухню”.
— Яма за шепшиновим кущем?
— Вона.

Павло заплющив очі.
Тихо вдихнув.

— І вони не знайшли?
— Ні.
Бо їм не спало на думку, що рятунок може бути в грі.
У пам’яті про дитинство.
У простій ямі, викопаній руками двох хлопців.

— А що було далі? — питає Павло.
Максим мовчить.
Потім каже:

— Ми вижили.
Бо ти — привчив нас думати.
А я — довірився корінню.
Бо тільки те, що під землею,
тоді було нашим.

Вони сиділи ще довго.
Гасова лампа потріскувала.
Світло лягало на руки.
На рубці.
На зморшки.

І кожна зморшка — була рядком з історії,
яку ніхто, крім них, не прочитає.

— Знаєш, Максе…
— Що?
— Ми зберегли м’ясо.
Ми зберегли хліб.
Але найважче —
зберегти право
дивитись один одному в очі.

Максим кивнув.
І відповів просто:
— Ми його не втратили.

Павло глянув на стелю.
На стару павутину, що звисала з кутка.

— Дивно, — сказав. —
У війську все гладке.
Чисте. Натерте.
А тут — справжнє.

Максим обережно закурив.
Стукнув сірником об стіл.
Дим ліниво потягнувся вгору.

— Тут, брате, все залишилося таким, як ти.
Нічого не змінювали.
Бо боялись, що змінимо — й ти не знайдеш дороги.

— Я іноді думав, — почав Павло, —
що коли повернусь,
то ти не скажеш мені нічого.
А просто вийдеш.
Як Сава вмів.
Мовчки.
І в тім буде все.

Максим усміхнувся краєм вуст.

— Майже так і було.
Але я лишився.
Бо інакше — це було б не ти.
І не я.

Павло знову провів пальцем по столу.
По зарубці.
Тій самій.

— Тоді, в армії…
один офіцер спитав:
“Як ти зберігаєш спокій, коли не маєш новин?”
А я сказав:
“Бо в мене є стіл.
І в ньому — все, що треба.”

Він підвів погляд.

— Ти навіть не уявляєш,
як можна вижити,
лише згадуючи,
який звук видає оця дерев’яна підлога,
коли мати йде вранці до печі.

Максим повільно загасив цигарку в старій мисці.
Подивився на брата.

— А ти не уявляєш,
як можна пекти хліб
і при цьому не з’їсти жодного кусня —
бо чекаєш,
що хтось таки повернеться.

Павло стиснув кулаки.
Сердито — не на брата.
На час. На життя.

— Я мав приїхати раніше.
— Не треба.
— Я знав. Я писав. Але…
— Павле…
— Я не міг…
— Послухай.
Ти прийшов.
А це значить — ми вистояли.

Мовчанка.
Потім знову тиша.
Але вже без напруги.
Як після дощу.

Павло витяг щось із кишені.
Маленький вузлик.
Обережно розгорнув.

Усередині — пожовкла записка.
Старий лист.
Зігнутий. Надломлений.

— Це…
Ольга мені писала ще до війни.
І я носив його весь час.
На грудях.
Під сорочкою.
Навіть у бою.

Максим взяв.
Розгорнув.
І прочитав уголос перше речення:

— “Якщо не прийдеш — то знай: я житиму за двох.
І любитиму за трьох.”

Павло посміхнувся.
Зашарівся, як хлопець.
Уперше за весь вечір — по-людськи.
І сказав:

— А вона…
все ще вміє мовчати так,
що мені хочеться говорити.