Читати книгу - "Там, де ховали життя, Янина Кап (Зоя Маг)"

Було спекотно.
Та не так, як у червні — липке й важке повітря,
а сухо, ясно, з ледь відчутним вітром, який гойдав верхівки лопухів і груш на узліссі.

Село стояло в тиші.
Не скорботній, а такій, що чуєш себе.
Як дихаєш. Як стукаєш серцем.
Як під ногами рипить стерня, висохла й розсипчаста.

Хата Литовків була прикрашена,
як могли — рушниками, обвітреними стрічками,
кількома гілками калини й засушеними волошками,
що ще минулого літа Ольга вплела в пучки й ховала в шафі “на щось добре.”

Сама Ольга —
стояла перед дзеркалом у світлиці.
Висока. Тонка.
В її очах було глибоке мовчання, як вода в колодязі.
Волосся — чорне, кучеряве, зібране в густий вузол, прикрите світлою хусткою, в якій колись ховали хліб.

Вона не мала фати.
Але її шия, плечі, руки —
були величні у своїй простоті.
Наче вся її втома —
була частиною краси.

Павло стояв надворі.
У старенькій армійській формі, відчищеній до блиску.
Високий, стрункий, широкоплечий.
Сіро-блакитні очі
дивились просто — але не сміливо.
Бо після всього пережитого — бути щасливим було ніби трохи соромно.

Він поправив ґудзик,
зняв кашкет,
і, притуливши його до грудей,
прошепотів:

— Господи, дай мені силу не злякатись того, що я заслужив.

Весільного обряду, як годиться, не було.
Священника — ні.
Храм — зачинений.
Але Сава, у чистій вишитій сорочці,
вивів їх обох на поріг.

Сказав:
— Перед Богом ви давно вже разом.

А тепер —
перед землею.

І хай вам буде світло в очах,
як у тому хлібі,
який ви зберегли.

І простяг їм коровай.
Темний. З перетягнутим тістом.
І сіль.
У серветці, вишитій Уляною ще до війни.

Сусіди зібрались на подвір’ї.
Ніхто не кричав. Не грав музики.
Але було тихе гомоніння,
діти з вінками з пирію,
старі жінки з серпанками,
і запах кропу, печеної картоплі й сушених яблук.

Ольга вийшла з хати, тримаючи рушник.
Павло — подав їй руку.

І вони стали вдвох.
Просто.
Міцно.
Без зайвого.

— Що ти відчуваєш? — спитала вона тихо.
— Що я живий. І не треба нічого більше.

Під вечір — поставили стіл у дворі.
На ньому — борщ у глиняних мисках,
кусні хліба, цибуля, сало з відкладених шматів.

Все, що мали — розділили.
Бо на весіллі не можна їсти на один.
Треба — щоб усі.
І хоч трохи — але разом.

Максим приніс старий патефон.
Не працював давно.
Але крутив, лагодив —
і раптом — хрипло,
та з нотами, зазвучала стара пісня:

"Ой у лузі червона калина…"

І всі завмерли.
А потім хтось — підхопив.
Несміливо.
Далі — ще голос.
І ще.
І ось вже — співали всі.
Повільно.
Але співали.

Ольга плакала.
Але не ховалась.
А Павло — тримав її за руку.
І в його очах — стояла тиша.
Тиша того, хто вижив.
І знає, чому.

А вночі, коли все вщухло,
вони сиділи на призьбі.
Торкатись не хотіли.
Бо — було забагато відчуттів,
щоб додати ще одне.

Павло подивився в небо.

— Чуєш…

Як пахне.

Це вже інше повітря.
Не те, що було.

І не те, яке ще буде.

Це —
повітря між “було” і “буде”.
І в ньому — ти.”

Ольга кивнула.
Тихо.
І відповіла:
— І в ньому — ти.

Тепер — назавжди.