Читати книгу - "Там, де ховали життя, Янина Кап (Зоя Маг)"

Була осінь.
Така, як її малюють діти —
з рудим листям, шурхотом під ногами,
і сонцем, яке світить,
але вже не гріє.

Хата Литовків стояла тихо, не самотньо.
А як дерево, що пережило бурю,
і тепер просто — є.

Сава сидів на лаві.
Біля стіни.
В плетеному кожусі, що був йому замість родоводу.
Його пальці —
тонкі, вузлуваті,
тримали аркуш паперу.
І він писав.

Повільно.
Ручкою, якій уже тріснув ковпачок.
Але чорнило ще текло.

Як текла думка, не для світу, а для себе.
Для тих, хто залишиться.

*“Я не знаю, чи той, хто це читатиме,
знатиме, що таке 1933.
Чи знатиме, що таке —
мовчати, коли біля тебе вмирає брат.

Чи знатиме, як пахне сира земля,
коли копаєш сховок, а не яму.

Але якщо ти читаєш —
значить, ти живий.

А отже — пам’ятай.
Бо тільки той, хто памʼятає —
і є живий.”*

Максим приніс дров.
Поставив під стіною.
Зупинився. Подивився на батька.

— Пишеш?
— Пишу.
— Для кого?
— Для них.

І кивнув на вікно, за яким бігали діти.
Ольга з Любов’ю стояли біля плетеної огорожі,
а Миколка ніс хворостину і уявляв, що це спис.

— Ти боїшся, що вони забудуть? — спитав Максим.
— Ні.
Я боюсь, що не дізнаються.
Що не буде кому розказати.
А якщо ніхто не скаже —
то з часом усе стане казкою.
А це не була казка.
Це була — ми.”

Ольга вийшла на ґанок.
Сіла на лаву біля Сава.
Поглянула на аркуш.

— Тату, дай я прочитаю.
— Ще рано.
— А коли буде не рано?
— Коли ти відчуєш, що маєш що сказати —
і комусь, хто не знає, стане легше.

Вона кивнула.
Не сперечалась.
Бо правда, як хліб:
не завжди треба їсти одразу.
Треба — дозріти.

Тим часом у дворі Параска — сусідка,
стара, як час,
збирала яблука.
Кожне — загорнуте в рушник.
Кожне — ніби було комусь призначене.
І кожне — мало запах дитинства.

— Ці яблука, — казала вона, —
для тих, хто народився після.

Бо вони ще не знають,
як пахне голод.

І я хочу, щоб запамʼятали,
як пахне врожай.

Бо тільки хто пам’ятає смак —
не з’їсть усе одразу.

Увечері, коли тінь від горіха падала на вікна,
діти сіли біля Сава.

— Дідусю, а чому ти не посміхаєшся?
— Я посміхаюсь. Просто всередині.
— А ти памʼятаєш, як був малим?
— Памʼятаю.
І тоді я теж питав у діда:
“А ти памʼятаєш голод?”
— І що він сказав?

— Нічого.
Просто **відламав кусень хліба.
І поклав мені в руку.
І я все зрозумів.

Без слів.**

І зараз Сава зробив те саме.
Вийняв із кишені маленький шматочок.

Чорний. Підсохлий.
Але теплий.

І поклав у руку онука.

— А це — тобі.
І коли виростеш —
дай комусь іншому.
Але не одразу.
А тоді, коли зрозумієш, що він не знає.
І готовий почути.