Читати книгу - "Подвійні паралелі , Лія Тан"

Набравши з криниці води, я бреду до хати. Ледь іду, бо відра важкезні. Вода вихлюпується через верх. — Це повний треш. Заходжу в хату й одразу мушу ставити воду, бо потрібно накласти дров у піч.

Беру чисті горшки, й ставлю у них воду в піч. Одразу беруся підготовлювати зілля для узварів та примочок, що знадобляться для лікування Оксена.

Ну й ім’я у чолов’яги... Невже Сафін справді турок?!!

Раптом перед очима постає фото з глянцевих видань. Я розгублено кліпаю, адже Оксен дуже схожий на султана. Тільки молодший, і в рази привабливіший.

Вогонь, що потріскує у печі, змушує покинути свої роздуми та братися до роботи. Напевно султан мав рацію, що дар цілительства справді в мене в крові.

Я не гаю часу. Готую настоянки, відвари. Витискаю з потрібних трав сік, готую мазь, для загоєння ран.

Не знаю скільки часу пройшло, але мою увагу привернув шум у дворі. Заглядаю у невеличке вікно, і вся напружуюся. Бо у двір заїжджають коні з підводою.

Минає кілька хвилин, і в хату прочиняються двері. Четверо чоловіків вносять хворого на простирадлах.

— Куди його? — питає котроїсь з чоловіків.

— Несіть за мною.

Веду чоловіків до невеликої комірчини. Невідомо звідки, але я знаю, що там ще сама Орина хворих лікувала.

Це все видається мені дивним. Схоже це султан сплутав мою свідомість. Тільки цікаво, де сама донька Орини? Де султан її зачинив?

Чоловіки вкладають хворого на вузьке ложе, з сінником замість матраца. І виходять. А в комірчину з малесеньким вікном, в якій напівтемно входить сам візир, одягнений в пишні шати.

— Слава Аллаху! — вітається по своєму.

— Навіки слава Богу! — відповідаю по-християнськи.

Чоловік років п’ятдесяти хмуриться й наказує.

— Султан велів, роби що хоч, але аби до завтра слабому легше було. Бо якщо він помре, то великий Махмед IV, закує тебе в кайдани, і кине до темниці.

Я в душі посилаю візира до бісової матері, а в голос наказую.

— Вийдіть! Я вас почула, а ви стоїте мов гріх над душею, і заважаєте лікувати хворого.

— Та як ти смієш... — починає візир, але я перебиваю його.

— Як тільки султан прийде до мене, то я одразу розкажу йому, що ви не давали мені лікувати хворого, і погрожували.

— Що? — обурюється чоловік, і нервово поправляє довгі вуса.

Раптом стогне Оксен, і я роздратовано наказую.

— Вийдіть з хати, якщо не хочете всю ніч вмирати від болю. Бо я наведу на вас прокляття...

Візир фиркає та йде. Я ж сама від себе такого не чекала. Йду по свічку. І запаливши її повертаюся до хворого.

При світлі бачу, що в Оксена на обличчі виступив піт. Отже, в нього лихоманка.

Лице чоловіка спотворене від болю. Все у шрамах, які кровоточать. Я закочую покривало, і жахаюся. На плечі чоловіка глибока, гнійна, чорна рана.

Потрібно діяти негайно. Я поспіхом йду до печі. Беру з припічка протиотруйний узвар, який я завчасно налила у глиняне горнятко, аби трохи охолов, і повертаюся до хворого. Лише тут розумію, що потрібно взяти ложку, бо по-іншому, я ледь притомного, лежачого чоловіка не напою.

Через напевно добрих пів години. Я практично залила гіркуватий чай в Оксена.

Далі взялася обробляти глибоку рану. Чоловік стогнав, корчився від болю. Але це необхідно зробити. Коли я все промила та очистила рану, почала наносити мазь на неї. Чоловік голосно стогнав, його м’язи напружувалися. Мені дуже шкода його, але поки це єдина допомога, яку я можу йому надати.

Мені довелося принести воду, аби зволожувати потріскані вуста чоловіка. Через кілька хвилин я принесла ночви з водою та тканину, аби витирати рясний піт з тіла.

На дворі вже почало сідати сонце, доки я обробила рани хворого, і на останок напоїла його чаєм з віддушкою польового маку. Я вимушена, це зробити аби він менше відчував болю, і хоч трохи проспав.

— Квітко! Квітко!

Хтось надто голосно покликав мене. Я від цього крику аж здригнулася, але покинувши все йду на голос. Дивно, мене султан теж так називав. Отже, — це моє ім’я, та я звикла до цього, мене брат ще досі так дражнить.

У вхідних дверях стоїть парубок, за кілька секунд я розумію, що, то сирота Ґриньо. Він порається зі сестрою по господарству, а батько за це платить їм.

— Квітко, ми з Мелашкою худобу попорали. Мелашка он корови подоїть і буде все. Я гуси загнав, кури теж на сідалі. Свиням їсти дав, і коней в полі напоїв та перепутав.

— Гарний парубок, ти Ґриню. Ходи присідай. Дочекаємо Мелашки, і будете вечеряти.

— Що ти, Квітко, батько твій сварити тебе буде. Він лихий дуже. Знову кричатиме на пів міста. — заперечує хлопчина.

— То я вам зі собою вечерю дам. — не хочу відпускати сиріт голодними. Знаю, що їсти не мають, що.

— То давай, але гляди, аби пан Сава не сварив.

— То пусте. — Кидаю я, і поспіхом складаю їжу для сиріт у невеликий глечик.

Коли приходить Мелашка, — худенька дівчинка, ще зовсім дитина, то проціджую молоко, і теж наливаю у глечик. Даю все сиротам та проводжаю їх за ворота, аби переконатися, що ніхто не бачить, і батько не надійшов. Жаль пече у грудях. Шкода сиріт, аж серце щемить.

Швидко дороблюю хатню роботу. І біжу до хворого, він знову весь вкрився потом. Не вагаючись швидко обтираю його. У чоловіка гарячка, тому додаю до води яблучний оцет. Розумію, що ніч буде без сну. Бо потрібно омивати рану, прикладати компрес, і знову наносити мазь.

Хворий тихо стогне. Я бачу як його руки стискають грубе покривало. Схоже він терпить пекельний біль. Йду знову по чай з польовим маком, але тепер збільшую дозу. Бо ж серце бідолашного може не витримати. Потрібно негайно знімати біль.