Читати книгу - "Пелікани, Ольга Ігорівна Брагіна"

ситуацію в країні? — запитує він у дівчини, але та погано володіє

мовами та не розуміє його, несповна розуму власники цього

мережевого закладу вирішили відкрити ще один прилавок на цьому

вокзалі, на якому ніколи ніхто не виходить з потягу, тому що (бо) ніхто не пам’ятає назву міста, а на вокзалі занадто мало цікавого, щоб цікавитися ним надто довго, блакитний янгол Еллі сивіє чиїмось

неприбраним надгробком, скільки їй наполегливо радили відвідати

косметолога, розставити всі крапки над куточками очей, так і роблять

себе молодшою, щоб не померти вже ніколи, які б несприятливі

умови не змушували рухатися вперед, не залишати себе ніколи у

спокої, ані на хвилину, вона вчилася знову говорити телефоном, думала, як краще тримати слухавку, щоб на іншому боці уявного

дроту її почули, не натиснули на відбій, але там ніколи ніхто не

відповідав, умовний термін життя швидко спливав, грушки й сливи

продавала на сільських базарах, де ні з ким було поговорити в

реалі — навіть зі своїми уявними друзями з другої школи, в яку

приймали лише найдивакуватіших двієчників, які переймалися у

вільний час речами, що зовсім не мають цікавити цю верству

населення — розведенням метеликів «мертва голова» з наступним

щепленням їхніх крихітних щелеп холодною і гострою голкою, щільний хітиновий покрив — але ні, хітиновий покрив — це в жуків, згадала замітку з радянської преси про те, що учасники групи «Бітлз»

(яких автор ретельно перерахував, нікого не забув) не повинні

думати, що вся ця слава і прийоми в англійської королеви — це

надовго, бо через рік — півтора на зміну їм прийдуть інші, ще

патлатіші й придуркуватіші, і учасникам групи «Бітлз» доведеться

шукати собі роботу в провінційних кабаках — саме так і було

написано, «в кабаках», і одразу ставало лячно від того, що там коїться

в тій Великій Британії, хай би собі краще правила морями, але ці

кабаки, їй це слово нагадувало «кабачки», звичайно, це має бути

щось їстівне, з чого можна зробити ікру, щоб намазувати на чорний

хліб, саме так смакувало всім героїчним матерям-одиначкам її

дитинства — майже рідка паста якогось неприємного кольору, закрутка, яку важко відкрити — так, доступ до скарбів має бути

99

обмеженим, не повинен будь-хто просувати туди свою велику

ложку, але їй сказали, що фройдизм же застарів — зараз на порядку

денному нео-фройдизм, уявляла собі всіх цих героїчних матерів-одиначок, які працюють виховательками в школі та розучують з

дітьми на заняттях з музичного виховання сербські тужливі пісні

південних слов’ян, бо в цих піснях їй подобалася фонетика, ніколи

не знайти людину, яка б розділяла її смаки в повному обсязі, людство сягнуло таких обріїв, де не було місця незрозумілим

пісням, діти пошепки сміялися над словами, які здавалися їм

смішними, не підлягала промовлянню старовинна філіппіка з

приводу битви на Косовому полі, яку вони чомусь все-таки

вивчили, забувши тільки декілька слів наприкінці. Уклінно просила ведуча всіх глядачів, які примусово завітали на цю ранкову

виставу в дитсадку, подивитися на цих левенят з гривами з фар-бованого в жовтий колір поролону, яким зазвичай затикають

шпарини у вікнах, щоб туди не дула хуртовина, але хуртовина

чомусь все одно дме, а дівчата водять хоровод навколо берізки, і нікому не зрозуміло, куди декоратори доп’яли цей реквізит, берізка клониться додолу під тягарем пришитих на неї хіпстерських

ґудзиків, які привезли сюди з самого Гудзону й так і полишили

пришитими на ялинці, картонне коріння якої вгризається в підлогу, потім у каналізацію, і так сходить нанівець життєдайна сила гіркої

м’яти всіх жуйок «орбіт» у всіх медвяних вустах виховательок, бо музика раптом вимикається і рух маятника затихає, після

цього вимикається світло на першому поверсі, ляльки й плюшеві

ведмежата за інерцією оживають і починають обговорювати події

за день, зрештою доходять колективного висновку, що сьогодні

знову нічого не відбулося, але в темряві знову чатує небезпека —

невідомо, хто вимкнув пробки, і чи вимкнув їх взагалі хтось, чи

просто вибило ці пробки минулого віку над самісінькою головою

зловмисника, та що тут можна поцупити в цьому дитсадку —

вкритої грудками манної каші вистачає на всіх, і на дні тарілки

знову-таки ті самі грудки впереміш із залишками манної каші, яку неможливо з’їсти, музику знову вмикають, але диск заїдає, зрадлива музична тема рухається колом, і дівчата знову водять

свій нескінченний хоровод, не в змозі зупинитися. Вихователька

хоче крикнути, щоб вони зупинилися, але їй відняло мову, лише

відкриває й закриває рота, мов та риба, що бовтається на гачку

в аматора підлідної ловлі, несмачна риба, яку все одно кидають

100

у відерце, бо шкодують відпустити на волю, тут вона згодиться

більше. І всі погоджуються з таким формулюванням питання, навіть

дітлахи замовкають і дивляться на великий монітор.

Дітлахи дивляться на великий монітор, на якому співачка в

короткій картатій спідничці співає новий хіт «Це зовсім не жарти, ми втекли з Суматри», письменника викликали самі знаєте куди й

запитали, як він робить ці фокуси з кульками, а він уже натерпівся

такого переляку, у Космополісі часто викликали когось самі знаєте

куди — то прибиральницю з дитячого універмагу, яка знайшла в

туалеті дорогий клатч з великою сумою грошей і привласнила

знахідку собі, то нічного портьє, який полюбляв замотуватися в

портьєру й так зустрічати гостей готелю, які страждали на безсоння, але письменник нічим таким не відрізнявся – просто сидів на

форумах або грав у комп’ютерні ігри про веселих звірят, які мають

здолати багато перепон, вигаданих деміургом усіх комп’ютерних

ігор, який не звертає уваги на жодні баги в програмі — там якось

самі розберетеся, усе колись прийде до ладу — і зрештою наприкінці

зустрічають велику черепаху, яка стоїть на трьох слонах і мовчки

поглинає всіх одиноких власників акаунта на сайті онлайн-пересування, де попутники не потрібні. Велика черепаха рухає своїми

кігтистими лапами й дивиться кудись крізь того, хто прийшов

запитати її про останню велику мудрість, яка має пояснити всі баги

(тут письменник має вигадати останню велику мудрість, яку черепаха приховує своїм мовчанням, бо, як відомо, той, хто знає, не

говорить, а той, хто говорить, не знає, тому незрозуміло, звідки нам

відомий цей вислів, але велика мудрість мовчазної черепахи не

розкривається йому і не спадає на думку, у вухах лунає лише

нав’язливий шансон, який транслюють у всіх маршрутках, як

мудрість останнього таксиста на планеті Земля, санітар у синій

спецівці, схожій на піжаму сплячого божевільного, ставив йому

крапельниці