Читати книгу - "Не сама, Тена Дітна"

- Уль…

- Чи ти теж так вважаєш?

- Уль, скоро вже побачимося. Правда? – глибоко та з шумом тягне повітря та видихає.

- Звісно… Скоро…

- Мені вже пора. Уль…

Явно, хоче ще щось мені сказати. Затамовую подих.

- Так?

- До зв’язку.

І все. Все.

Метелики засипані бетоном. Таргани оговтуються.

А я… Зможу я?

А в мене просто немає іншого виходу. Повинна.

А у вухах до сих пір луна «Уля для тебе надто…» Не підходить йому Уля. Кидай, най інші підбирають. І жодних заперечень. Нічого не відповів. Згоден. Для нього надто. Сльози. Чого вони так печуть? Чого їм просто не вилитися й не випікати так нутро? Причому всім та одразу. Давлю в собі ту гіркоту. Це добре, що скло в моїх рожевих міцне, тільки трохи сіткою тріщин вкрилося, але встояло. А то б ще очі покололо, понівечило.

Як потім на світ дивитися? Без моїх рожевих? Хіба виживу?

Поплакала. Собі пожалілася. Ніс витерла. Та пішла далі в детектив очі встромляти.

Дівчата після кіно поділилися новиною. Завтра після обіду нас запросила Олеся Степанівна пиріжки ліпити. Їй – допомога, нам – майстер-клас. Багато потрібно, самі ж у неділю їстимемо. Пиріжки - це добре, смачно, заспокійливо. Люблю пиріжки й готувати люблю. От і буду ліпити та заспокоювати нервову систему, а потім їстиму й знову заспокоюватиму. Я б прямо зараз пішла. Заспокоювати… Але прийдеться самій заспокоїтися та влягтися спати. Другу ніч без нормального сну я не витримаю.

Але заспокоїтися не виходило. Крутилася в ліжку. Соня не витримала.

- Кажи вже. Бо сама не спиш та мені не даєш.

- Що казати?

- Це ж Гордій телефонував? Інакше ти б ракетою з очима-прожекторами не зірвалася, – не питає, стверджує.

- Так, він. Його мама сказала, що я для нього надто доросла. Мені вже заміж пора.

- Хіба ви не однолітки?

- Ні. Він молодий та йому рано. А я надто…

- Мовчить – погано. Говорить - вже краще б мовчав, - буркотить Соня. Не можу з нею не погодитися. – Ну, припустимо, мама йому таке сказала. А тобі він навіщо це переказує? Він що навмисно для цього зателефонував? Йому сказати більше нічого? А як він мовчання своє пояснив? А про ту поїздку що сказав?

- Не пояснив, не казав…  Я теж не питала й не цікавилася.

Бо боюсь почути. Чого собі брехати? Цього я можу не казати Соні й взагалі нікому, але сама це повинна вже, нарешті, визнати.

- Подруго, я тебе не впізнаю. Зовсім. Ти на страусів десь передивилась чи довготерпіння тренуєш? Чи тьотя Тая знову про твою вселенську провину тобі розповідала?

- Мама тут ні до чого. Вона не знає… поки що. Тож, я поки що невинна.

- Все одно, Гордій буде, за замовченням, правий. А тобі буде нове домашнє завдання – поколупатися в собі, придумати в чому не догодила та оперативно поїхати вибачатися. Чого розляглася? Вперед! Можеш вже починати!

Ми починаємо вдвох. Сміятися. В мене мабуть просто істерика. А ще через пару хвилин в нашій кімнаті Лора та Мар’яна вже мостяться на вільне ліжко. І потім ми ще десь із годину перемиваємо хлопцям кістки та шліфуємо їх сарказмом. Такий собі міні-шабаш. Терапія виявляється доволі дієвою, допомагає. Через деякий час всі засинаємо.

На ранок вмовляю себе просто не думати про… Ні про що не думати.

Зібратися, поснідати, працювати.

Після обіду, як і домовлялися, вирушаємо на майстер-клас з приготування пиріжків. Йти нам недалеко.

Будинок просто потопає у квітах та зелені.

Мої улюблені півонії, строкаті турецькі гвоздики, люпини, карликовий лілійник, кущі різнокольорових троянд, наперстянки, гортензії, неймовірні клематиси з безліччю маленьких та великих бутонів, що обвивають найближчу до будинку частину паркану, акуратно пострижена травичка, подвір’я та садові доріжки, вимощені тротуарною плиткою, ліхтарики вздовж них. Проходимо, а хочеться затриматися, розглянути все уважно, закарбувати у пам’яті та колись відтворити…

За будинком увита плетистими трояндами велика альтанка посеред доглянутого саду. Повітря просочене неймовірним ароматом.

Та це ж справжнісінький рай! У нас на дачі теж багато квітів, підібраних так, аби радували око з весни й до пізньої осені, але це… В мене навіть подих перехопило від захвату! Це місце затишку, натхнення, душевного спокою та насолоди для ока. В нього вкладено стільки труда та любові. Я була причарована.

Ми саме направлялися в альтанку, коли назустріч вийшла невисока літня жіночка з добрими очима та привітною посмішкою. Так, насамперед звернула увагу на її очі. Неймовірного сірого кольору, вони були сповнені щирого тепла та лучилися таким дивовижним внутрішнім світлом. Здавалося, якщо навіть на її губах не буде посмішки, очі все одно збережуть її та будуть випромінювати. Про це свідчили й мімічні зморшки, що ховалися у кутиках очей та біля губ. На вигляд їй було десь близько шістдесяти років, доволі енергійна, а невелика повнота зовсім не псувала її фігуру. Темно - русяве волосся було підколоте біля скронь та зібране на потилиці у пучок, а сірий фартушок з написом «Найкраща» був пов’язаний зверху на блакитну у дрібні білі квіти сукню.

Найкраща… промовисто. Потрібно й бабусі такий подарувати.

- Дівчатка! Доброго дня! В моєму саду сьогодні з’явилися нові квіточки?

Вона обійняла Мар’яну з Лорою.

- Олеся Степанівна, це наші подруги Соня та Уляна, - представила нас Мар’яна.

- Це мої нові помічниці, - посміхнулася нам жінка, пригортаючи нас до себе та повела у альтанку. – Спочатку почастую вас прохолодним морсом та пирогом з полуницею. Аби пиріжки вдалися, господиня повинна бути сита та у доброму гуморі. З тістом інакше не можна працювати, йому потрібно віддавати свій гарний настрій та тепло. Це і є головний секрет смачної випічки.

Олеся Степанівна розсадила нас та почала розкладати пиріг. Мар’яна розливала по чашках полуничний морс. Крім цього на столі ще стояла таріль із полуницею та шпанкою.