Читати книгу - "Марія Антуанетта"

бездумне кокетство, сміливо скористався сприятливою миттю, то легко подолав би мляву оборону її цноти. Досі Марії Антуанетті щасливо вдавалося зупинятись за крок від прірви, але внутрішній неспокій, а з ним і небезпека ростуть: усе ближче й непевніш тріпоче метелик навколо вабливого світла, досить раз незграбно махнути крильцями — й пустуна вже ніхто не врятує від убивчого полум’я.

А чи знав про цю небезпеку наглядач, приставлений від матері? Так, напевне, бо його застороги супроти Лозена, Дійона, Естергазі виказують, що старий і досвідчений парубок розумів те напружене становище і його справжні причини ліпше за королеву, котра й не здогадується, яка зрадлива її поривна збудливість, її метушлива невгомонність. Він розуміє ввесь безмір імовірного лиха, якби королева Франції, перш ніж народити чоловікові справжнього спадкоємця, впала здобиччю якогось зайшлого коханця, — такому слід запобігти за всяку ціну. Тож посол шле до Відня листа за листом, щоб нарешті у Версаль приїхав імператор Йосиф і подивився тут за порядками. Бо цей розважливий, мовчазний спостерігач зрозумів, що настала найслушніша мить, щоб урятувати королеву від самої себе.

Поїздка Йосифа II до Парижа мала потрійну мету. Як чоловік із чоловіком, із королем, своїм шваґером, він мусить поговорити про тяжкий клопіт ще й досі не довершеного подружнього обов’язку. Як старший брат, має дати доброго прочухана своїй невситимій у втіхах сестрі, з’ясувати їй людську й політичну згубність такої ненаситі. По-третє, своїм приїздом він повинен зміцнити державний союз між французьким та австрійським монаршими домами.

До цих трьох поставлених перед ним завдань Йосиф II волів додати ще й четверте — він хоче скористатися цими незвичайними відвідинами і зробити їх іще незвичайнішими, аби якомога більше чудувалися його персоною. Цей чесний у душі, недурний, хоча й не вельми обдарований, а над усе марнославний чоловік уже віддавна страждає типовою недугою спадкоємців трону: дратується, що по­при його зрілі літа він ще не може правити необмежено й вільно і, затулений своєю славетною і шанованою матір’ю, грає на політичній сцені лише другу роль або, як сам він злостиво каже, є «п’ятим колесом до воза». Знаючи, що ні розумом, ні моральною силою йому не до снаги перевершити велику імператрицю, яка застила йому світло, він силкується надати своїй побічній ролі якомога яскравіших відтінків. Якщо та перед очима Європи є героїчним утіленням монаршої влади, то цей узявся грати народного імператора, сучасного, вільного від упереджень, просвіченого й доброчинного батька народу. Мов селянин, він ходить за плугом, у простому міщанському вбранні затирається в юрбу, спить на твердому солдатському ліжкові, для проби як в’язень сидить у Шпільберзі — та водночас дбає, щоб світ якомога ширше дізнався про цю показну скромність. Досі Йосиф II міг удавати зичливого халіфа лише перед власними підданими, але ця поїздка до Парижа нарешті достачила йому нагоду виступити на великій усесвітній сцені. Й за багато тижнів наперед імператор з усіма мислимими подробицями вивчав свою роль скромняги.

Імператорів намір удався наполовину. Правда, обдурити історію він усе ж не зміг, вона помилку за помилкою вписувала в книгу його провин — завчасні, невміло проведені реформи, згубна квапливість, — і, мабуть, тільки його рання смерть уберегла Австрію від розпаду, що вже тоді їй загрожував; але легенду, куди легковірнішу за історію, йому таки вдалося підбити. Довго лунала ще пісенька про ласкавого народного імператора, в незліченних дешевих романах писалося, як шляхетний незнайомець, убраний у простого плаща, щедрою рукою роздавав доброчинства й кохався з простими дівчатами; ці романи мали славнозвісний, завжди однаковий кінець: незнайомець розгортав плаща, вражені люди бачили розкішного мундира, і шляхетний чоловік проказував далі такі-от знаменні слова: «Мого імені ви не дізнаєтесь, я імператор Йосиф».

Дурнуватий жарт, але інстинкт усе-таки вклав у нього більше розуму, ніж здається: майже геніально в ньому карикатурно відбивалась історична риса імператора Йосифа, котрий удавав нібито скромного чоловіка, а водночас робив усе, щоб цією скромністю належно захоплювались. Його поїздка в Париж — блискуче цьому потвердження, адже зрозуміло, імператор Йосиф II не хоче привертати ніякої уваги і їде в Париж не імператором, а як граф Фалькен­штайн, і надто наполягає, аби ніхто не дізнався про це інкоґ­ніто. Понаписував довжелезні папери, звелівши всім, навіть королю Франції, називати його не інакше, як «monsieur»[68], ознайомивши, що їхатиме простим найманим повозом і не буде заїздити в замки. Звичайно, всі європейські двори достеменно знають годину й день його приїзду, вже в Штутгарті герцог Вюртемберзький підступно пожартував із ним, звелівши познімати з заїздів усі вивіски, так що народному імператорові довелося нічлігувати в герцогськім палаці. Але новочасний Гарун аль Рашид із педантичною впертістю до останньої миті цупко тримався за своє давно вже всім відоме інкоґніто. У звичайному фіакрі добувається він до Парижа, зупиняється в готелі «Тревій», теперішньому «Фуайо», як незнаний граф Фалькенштайн; у Версалі найняв кімнатку в поганенькому домі, спав там, ніби в поході, на складному ліжкові, вкритий самим плащем. І виявилось, що розрахунок його правильний. Для паризького люду, що знав своїх королів тільки в розкошах, такий володар був нечуваним дивом: у лікарнях імператор куштував злиденну юшку, відвідував академічні засідання й парламентські наради, заходив до моряків, до торговців, у притулок для глухих, у ботанічний сад, на фабрику мила, різні мануфактури — Йосиф чимало побачив у Парижі, а водночас радіє, що бачать і його; він усіх зачарував своєю зичливістю, а сам іще більш зачарований тим шаленим захватом, з яким його вітають і схвалюють. Вибравши таку подвійну правдиво-брехливу роль, цей потайний чоловік повсякчас усвідомлює свою двоїстість і пише перед від’їздом братові: «Хоч ти кращий за мене, але я більший шахрай, а в цій країні ним і годиться бути. Завдяки розуму й скромності я досить простий, а тут зумисне став іще простішим, породивши такий надзвичайний захват, що мені справді аж надокучило. Їду з цього королівства вельми вдоволений, та зовсім не сумую, моя роль мені вже набридла».

Поряд із цим особистим успіхом Йосиф досяг іще й видатних політичних цілей — передусім несподівано легко вдалося поговорити зі шваґром про той тяжкий відомий уже клопіт. Прямий і грубуватий, Людовік XVI поставився до свого шваґра з цілковитою довірою. І марно Фрідріх Великий давав своєму послові, баронові Гольцу, доручення поширити в Парижі чутку, ніби імператор Йосиф казав йому: «Я маю трьох шваґрів, і всі три жалюгідні: той, у Версалі, — недоумок, у Неаполі — дурень, а в Пармі — придурок». Та цього разу «лихий сусіда» бив горшки надаремне, щодо пихи Людовік XVI