Читати книгу - "Марія Антуанетта"

лоскоту не боїться, стріла відскочила від його щирої зичливості. Обидва шваґри розмовляли вільно й одверто, ба навіть, ліпше пізнавши Людовіка XVI, Йосиф II пройнявся до нього певною людською повагою: «Він недолугий, але не дурний. Має знання і розважність, проте млявий духом і тілом. У розмовах виказує глузд, та нема в нього правдивого потягу до глибоких знань і ніякого справжнього інтересу, fiat lux[69] для нього ще не звучало, матерія ще в первісному стані». Через кілька день Йосиф II цілком прибрав короля до рук, вони порозумілись з усіх політичних питань, і, мабуть, без ніяких зусиль йому вдалося намовити шваґра до тієї невеличкої операції.

Скрутніше, бо й відповідальність більша, довелося Йосифу в розмовах із Марією Антуанеттою. Чекаючи на братів приїзд, сестра поймалася різними почуттями — раділа, що нарешті приїде хтось із рідних, та ще й той, кому найбільше можна довіритись, із ким можна щиро поговорити, — й боялася зимного учительного тону, до якого полюбляв удаватись імператор, коли звертався до меншої сестри. Зовсім недавно він вичитував їй, мов школярці: «Куди ти лізеш? — писав він до неї. — Одного міністра посилаєш у відставку, другого — в його маєтності, вигадуєш нові й грошовиті придворні посади! Ти хоч раз запитала себе, яким правом ти вплутуєшся в двірські й державні справи Франції? Яких ти здобула знань, щоб насмілитись утручатися й уявляти собі, ніби твоя думка може мати хоч найменшу вагу, та ще й у такій країні, що вимагає надто вже глибокого розуму? Ти миле й молоде дівчисько, цілісінький день у тебе на думці самі лише розваги, наряди й утіхи, ти й книжки до рук не береш, навіть чверть години на місяць не поговориш і не послухаєш про щось розумне, ні про що не думаєш, нічого не робиш до кінця і, певне, ніколи не замислюєшся над наслідками своїх слів і вчинків...» До такого немилосердного учительного тону розбещена й облещена своїми придворними в Тріаноні жінка не звикла, й можна збагнути, як калатало в неї серце, коли гофмаршал раптом доповів, що граф Фалькенштайн прибув до Парижа й назавтра об’явиться у Версалі.

Та все обернулося краще, ніж вона сподівалася. ­ Йосиф II був непоганий дипломат і не став одразу, мов грім, напускатися на сестру; навпаки, він вихваляє її чарівність, запевняє, що якби не був одружений, то взяв би за дружину таку, як вона, — отже, всіляко впадає коло неї. Марія Терезія знову непомильно все передбачила, пишучи перед цим своєму послові: «Я, власне, й не боюсь, що він занадто суворо осудить її поведінку, радше гадаю, що гарненьке й привабливе дівча, вміючи добрими манерами й дотепом ожвавити бесіду, підлеститься й припаде йому до вподоби». Справді, ласкавість чарівної гарної сестри, яка щиро радіє, побачивши його, й пильно до нього дослухається, а з другого боку, родинна зичливість шваґра й надзвичайний тріумф, осягнутий у Парижі тією комедійною скромністю, примусили замовкнути страхітливого педанта — дужий буркотливий ведмідь угамувався, як тільки йому дали доста меду. Перше його враження швидше приязне: «Вона мила й порядна жінка, ще трохи замолода і нерозважна, але в неї міцна основа з пристойності й чесноти і певний нехибний дар розуміння, який часто й мене спантеличував. Перший її порух завжди слушний, і якби замість коритися легіонові нашіптувачів, що в’ються круг неї, вона б затрималась на ньому і трохи більше розважила, то була б досконала. В неї вкрай могутня жадоба втіх, і хто знає про це, користається її слабістю, а вона й собі здебільшого слухає тих, хто їй у тому найліпше прислужиться».

Та поки Йосиф II нібито недбало розважається на влаштованих сестрою святах і гуляннях, його незвичайний двоїстий розум невідступно й пильно спостерігає. Передусім він з’ясовує, що Марія Антуанетта «нітрохи не любить свого чоловіка», ставиться до нього поблажливо, байдуже й неприпустимо зверхньо. А потім без труду заприкметив і лихе товариство «вітрогонів», насамперед зграю Поліньяк. Та все ж одне його заспокоїло. Йосиф II полегшено й гучно відітхнув — насправді він боявся гіршого — попри все кокетування з молодими кавалерами його сестра зберегла чесноту, — серед усієї тутешньої розпусти її поведінка (тут він старанно наголошує: «принайм­ні дотепер») була пристойніша, ніж слава про неї. Однак те, що він чув і бачив, здається, не дає йому певності на майбутнє — кілька суворих засторог не видаються йому зайвими. Кілька разів він вичитує своїй меншій сестрі, доходить до гострих сутичок, приміром, коли він перед свідками гостро зауважив, що «вона неласкава з чоловіком», або назвав «un vrai tripot», справжнім шахрайським кублом, гральний салон її подруги герцогині Ґемене. Такі відверті докори розлютили Марію Антуанетту, часом у розмовах брата з сестрою коса находила на камінь. Затята впертість молодої жінки боронилася проти опіки й зверхності, але з притаманною їй справедливістю вона водночас відчувала, наскільки слушні всі ці братові докори, як би знадобився такий наглядач її слабкому характерові.

До остаточної вирішальної розмови між ними, здається, так і не дійшло. Правда, згодом в одному з листів ­Йосиф II просить Марію Антуанетту пригадати якусь розмову на камінній лаві, але найбільш істотне й важливе під час принагідних бесід він їй не сповістив. За два місяці ­Йосиф II побачив усю Францію, знав цю країну ліпше, ніж її власний король, а згубу своєї сестри краще, ніж вона сама. Але дізнався й про те, що повчати таку вітрогонку — це просто говорити на вітер, бо через годину вона вже й забуде, а надто те, що хоче забути. Тож він спокійно складає для неї пам’ятку, де збирає всі свої думки і спо­стереження, й зумисне віддає цей тридцятисторінковий документ у найостаннішу мить, просячи прочитати тільки після його від’їзду. Scripta manent[70], писані застороги допоможуть їй і тоді, коли його вже не буде.

У цій пам’ятці, мабуть, найвиразніше з усіх наявних сьогодні документів розкрито характер Марії Антуанетти, бо Йосиф II писав її цілком безсторонньо й зичливо. Хоч трохи пишномовна і, як на наш смак, у ній забагато патетичного моралізму, вона все ж виказує чималу дипломатичну вправність, бо імператор Німеччини тактовно ухиляється від прямих докорів королеві Франції за її поведінку. Він ставить питання за питанням, укладає своєрідний катехізис, щоб навернути ледачий розум до міркувань, самостійного пізнання й відповідальності, — та вже не по його волі запитання обернулись у звинувачення, їхній нібито довільний порядок — на повний реєстр провин Марії Антуанетти. Передусім Йосиф II нагадує сестрі, скільки вже змарновано часу. «Ти доросла, і в тебе