Читати книгу - "Ігри долі, Анна Квітка"

Евсун тихо натиснула на ручку і увійшла всередину. Дім був темним, спокійним, наповненим нічною тишею. Вона знала, де кімната Еміра. Йдучи коридором, вона чула лише власне прискорене дихання і гучні удари серця.

Вона відчинила двері. Тулін не було – вона ночувала у батьків. А на ліжку, мирно спав Емір. Його обличчя виглядало спокійним, зовсім не таким, яким вона звикла його бачити – злісним, сповненим болю.

Евсун тихо підійшла і лягла поруч. Вона не торкалася його, лише дивилася, запам’ятовуючи кожну рису. Вона хотіла зловити цей момент, утримати його в серці назавжди.

Ранок.

Емір прокинувся від відчуття, що за ним хтось спостерігає. Він розплющив очі й побачив поруч Евсун. Йому здалося, що це сон, гра його підсвідомості, яка знову малювала її образ.

— Евсун?..

— Я так сумувала, — прошепотіла вона і раптом обійняла його, не бажаючи відпускати.

Емір завмер. Він вдихнув її запах, відчув тепло її тіла, яке так довго не відчував… Але раптом він різко відштовхнув її.

— Що ти тут робиш?! — його голос звучав сердито, але в очах був страх.

— Я прийшла до тебе, — Евсун тремтіла, але не відступала. — Я пам’ятаю, що ти сказав мені перед тим, як поїхав. Ти зізнався в почуттях…

Емір стиснув кулаки. Його переслідували власні слова, сказані в хвилину слабкості.

— Я теж дуже кохаю тебе, — її голос тремтів, але вона не зупинилася. — Я не можу жити без тебе, коханий мій.

Він заплющив очі, намагаючись опанувати себе. Він хотів бути з нею… Більше за все на світі. Але страх за неї роздирав його зсередини.

— Я хочу ще раз почути ці слова, — благала вона.

Емір різко підвівся. Його погляд став холодним, майже чужим.

— Я не приходив у лікарню. Я не казав, що кохаю тебе, — його голос був жорстким, без емоцій. — Це була помста. Я виконав її, і все.

Його слова вдарили її, як ніж у серце. Остання надія, яка жила в ній, згасла.

Евсун відступила назад, ледве дихаючи.

— Чорт забирай… — прошепотіла вона, не в силах стримати сліз.

— Евсун… — Емір зробив крок до неї, але вона різко відступила.

— Відпусти! — її голос здригнувся від болю. — Я жити без тебе не могла! Кожен день був мукою! Я звинувачувала себе в усьому! В тому, що ти поїхав! Що залишив мене!

Вона кричала так голосно, що, здавалося, стіни здригалися.

— Я втратила частинку себе… Все, все через тебе! Ненавиджу тебе !

Вона хотіла піти, але Емір силою обійняв її, стискаючи в своїх руках, ніби боявся, що вона зникне.

— Пробач мені, кохана… — прошепотів він їй у волосся. — Пробач. Але я не можу допустити, щоб з тобою щось сталося. Я не переживу, якщо через мене ти знову постраждаєш…

— Еміре… мені погано… — її голос зламався.

— Я знаю, — його голос теж тремтів. — Але тобі буде краще без мене. Ти будеш щаслива, дай шанс іншому…

— Це неможливо, — Евсун подивилася йому просто в очі. — Поки ти живеш у моєму серці, я буду з іншим?!

— Так, будеш! — вигукнув він, не витримавши.

Евсун здригнулася. Вона намагалася заспокоїти його, простягнула руку, щоб торкнутися його обличчя.

— Еміре, прошу, заспокойся…

Але в цей момент двері відчинилися.

Це була Тулін.

Евсун швидко сховалася у шафу, не бажаючи, щоб її побачили.

Тулін сміялася, була явно схвильованою і щасливою.

— Що сталося? — запитав Емір.

Тулін простягнула йому градусник.

— У нас буде дитина, — сказала вона, усміхаючись.

Емір завмер. Його серце ніби зупинилося.

А в шафі, де ховалася Евсун, все обвалилося.

Вона чула. Вона все чула.

Їй стало погано. Тіло оніміло, в голові запаморочилося.

Коли Тулін вийшла, Евсун вийшла слідом, ледве дихаючи. Її погляд був холодним і порожнім.

— Значить, поки я боролася за життя, ти зраджував мене з моєю сестрою…

Емір застиг.

— Евсун…

— Це кінець. Щастя вам, — її голос був рівним, без емоцій.

Вона зробила крок до дверей, але він різко зачинив їх, не даючи їй піти.

— Евсун, я був у відчаї!

— А я боролася за життя! — закричала вона, відштовхуючи його.

Вона більше не відчувала нічого. Лише порожнечу.

Вперше у житті Евсун почувалася безцінною…