Читати книгу - "Лазарус, Світлана Тараторіна"

— От побачите, якщо не на гроші, то на відзнаку точно клюнуть,— уже на зворотній дорозі пояснила жінка. — І ми будемо мати перелік потенційних жертв.

— Я вам дивуюся, Василино...

— Джеймсівна,— проказала Айвс.

— Гм,— кліпнув очима відживлений.— Звідки у вас таке розуміння характеру цих монархісток?

Перед очима Тюрина розповзалися великі кольорові плями.

— Я ж кажу, це модний клуб,— несподівано знітилися Василина,— моя мама... У кожній родині є свої диваки.

Олександр Петрович бадьоро подолав останню сходинку і з усієї дурі бахнувся в чорну київську багнюку.

*

Шкіра злазить з обличчя упиря-змієпоклонця. Свята вода завдає ран, подібних до опіків купоросною олією. Упир сидить навпроти вікна, жандарм готовий щомиті відтулити завісу, щоб підсмажити його під сонячним промінням.

Разом зі Степаном ми відкрили, що існують давні капища матері Змія Апі. Ці місця манять змієпоклонців. Вони вірять, що Апі допоможе відродити Змія.

Упир, який конає переді мною, намагався принести людську жертву — хлопчика дванадцятьох років. Але Апі не відгукнулася, не постала перед очі упиря. Вона не чує молитов свого народу.

Голова палає, як у гарячці. Забита об кістки Змія щока мала давно загоїтися, але й далі болить.

Степан допоміг Четвертому відділу переховати кістки. Тепер вони запечатані там, де змієпоклонцям їх не дістати. Вони під Великою печаткою.

Степан не хоче говорити про два тіла, які ми бачили між гігантських ребер на Щекавиці. Я переконаний, що чорне тіло належало убивці Змія — Віщому Ольгу: Друге було людською частиною Обадії. Карл каже, ми даремно потривожили кістки. Але я знаю, Змію не відродитися без серця. А воно належатиме тільки мені.

Я беру кілок і приставляю до грудей упиря. В мене немає жалю, я мушу дізнатися, хто забрав серце Змія.

— Ти божевільний!. Ти не знаєш, що шукаєш!. — кричить упир, і я припиняю його муки.

Я вже знаю відповідь. Вона застигла в очах упиря.

Серце Змія...

*

— Шефе? Шефе? Ви, коли наступного разу зволите нализатися, то питайте мене. Я вам таку цукровку дістану! Пальці пообкусюєте. А ця фабрична...— Топчій ще раз плеснув Тюрина по щоці.— Фе! Від неї одні памороки і гикавка.

Олександр Петрович ні живий ні мертвий доповз до відра з водою і з розмаху занурив голову. Після кількох хвилин жадібного пиття і форкання нарешті пробелькотів:

— Це все бісове сухе варення. Знову дика маячня наснилася, ніби я був батьком і мучив якогось упиря... А ще привиділося, що ми з Василиною їздили до газети, тому що знайшли труп. Добре, хоч це неправда...

— Не зовсім,— Топчій подав рушника і відійшов. Відразу після пробудження Тюрин його мало не розтовк.— До Скалонне зранку приїздив редактор «Киянина», побий його лиха година. Кричали-с. А пан поліцмейстер просто снідати відмовилися, поки вас не побачать. Нова удовиця з Липок, з місцевої аристократії. Тож самі розумієте — галасу вище за Софійську дзвіницю.

— Значить, таки не сон,— зітхнув Тюрин і застебнув кітель.

VI

Новою жертвою стала дружина гласного міської думи Вільгельма Яковича Ряхіна, який за місяць до того переставився за вельми пікантних обставин. Верхи на жовтобілетній нявці з публічного будинку на Думській. Казали, що небіжчик мав особливу пристрасть до людиноподібних красунь. Може, тому Емілія Людвигівна Ряхіна так ненавиділа нечисть. Майже весь посаг вона витратила на Союз жінок за чистоту Імперії.

«Василина мала рацію,— думав Тюрин, оглядаючи голу жінку.— Всіх жертв пов’язує Союз жінок. Але членкинь сотні, чому саме ці? Добре, молоді хоч гарні. А підтоптані? І знову купоросна олія»,— поліціянт торкнувся рубців на мертвій шкірі. Випалені очі сліпо дивилися у стелю. Старечі зморшки назавжди завмерли в огидній хтивій посмішці.

Поліціянт звернув увагу на туалетний столик. Серед гребінців, стрічок, помад і пудр, якими бідолашна жінка хотіла повернути привабливість, самотньо стояв давній знімок. Три молоді жінки всміхалися з ґанку ошатного будинку з білими колонами. Однією, без сумніву, була вбита, у крайній ліворуч Тюрин упізнав відблиск, генеральші Хом’якової. Обличчя середньої виїв час.

Топчій підліз під руку і жадібно втупився у фотокартку.

— Є думки, хто ця жінка? — відживлений тицьнув у невідому особу.

— Ясно що... ні. В неї ж мармиза іржею поточена. Але будинок бачив. Здається, на Виноградній. Там ще сад яблуневий був. А в будинку щось сталося...— вовкулака наморщив лоба. Тюрин затамував подих. Якщо поставити бодай одне запитання, Парфентій назавжди втратить нитку оповіді.— Ні, не згадаю. Я тоді ще в Обухові служив. Треба питати Петюню.

— А щоб тобі піп добре наснився! — вилаявся Тюрин.— Його-то чого?

— Так він яблука любить до зарізу! У Двірцевому околодку починав. Усі Липські сади перемацав,— посміхнувся Парфентій.

*

Петюня, як завжди, сіяв слину на задньому дворі.

— Паперівка, або білий налив. Як зараз пам’ятаю. Кінець липня — саме воно. Так щоб прозоре, щоб аж дзвеніло,— прокоментував злидень світлину і млосно закотив очі.

— А мешкав там хто? — Тюрин недолюблював коротуна ще від зустрічі на Трухановому острові. Петюня оголив гострі зуби і цокнув язиком, все одно як тварина перед нападом.

— Почекайте,— життєрадісно заспокоїв Топчій. З бездонної кишені витяг запорошене лушпинням яблуко, обтер рукавом і простягнув злидню. Очі Петюні ожили.

— Бариня одна,— злидень смачно відкусив шмат яблука, аж навіть у Тюрина звело щелепи, а рот наповнився слиною.— Чоловік єйний больно любив Ямою швендяти, з дівками, ще й не з абиякими, а все з нашенськими, з нелюдськими. Утоп, як з русалкою бавився. А потім ще й з покоївкою лихо сталося. Мавка безтолкова купоросом залилася так, що й барині пальці попекла,— Петюня зайшовся злим сміхом і трохи не вдавився яблуком.

— Як її звали?

— Мавку? — перепитав Петюня.

— Бариню, дурень! — не стерпів Топчій. Злидень лише знизав плечима.

— Хіба Рапойто-Дубяго знає. Він тоді розбирався.

*

Рапойто-Дубяго був років на десять старший за Тюрина. Народився у сім’ї священика. Починав з помічника околодочного наглядача. Особливо відзначився у погром 1892-го. У відділку подейкували, що тоді втратив когось із близьких.

Уже у двадцять Рапойто-Дубягові довірили Двірцеву дільницю — Липки, де жили переважно заможні люди. Пізніше людополіціянту пропонували очолити поліцію у якомусь із міст Межі, але він несподівано для всіх вирішив залишитися в Києві.

Людополіціянт вислухав Тюрина, дістав дрібку тютюну, пом’яв у пальцях і поклав назад до срібної тютюнниці. На покришці було вигравіювало «За двадцять років