Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

Розділ дванадцятий. Сонний розум

Прокинувшись наступного дня, я найперше подумав про предмет Елодіна. У животі щось збуджено затріпотіло. Я довгими місяцями намагався вмовити Майстра-Іменувача повчити мене, а тепер нарешті дістану змогу вчитись іменування. Справжньої магії. Магії Таборліна Великого.

Але перш ніж побавитись, треба було попрацювати. Елодінове заняття починалось аж опівдні. Позаяк над головою в мене нависав борг Деві, треба було присвятити кілька годинок роботі у Промислі.

***

Коли я ввійшов до майстерні Кілвіна, мене, наче музика, накрив із головою знайомий гамір півсотні заклопотаних рук. Хоча це місце було небезпечне, в майстерні я дивовижним чином розслаблявся. Багатьом студентам не подобалося, що я швидко йду на підвищення в Арканумі, проте більшість інших рукотворців уже неохоче почали мене поважати.

Я побачив, що Манет працює біля печей, і пішов до нього, оминаючи столи, за якими кипіла робота. Манет завжди знав, яка робота оплачується найкраще.

— Квоуте!

У величезному приміщенні стало тихо. Повернувшись, я зобачив майстра Кілвіна, що стояв у дверях свого кабінету. Він швидко покликав мене жестом до себе й повернувся до кабінету.

Студенти повернулися до роботи, приміщення поволі наповнилося звуками, проте я відчував на собі погляди присутніх, перетинаючи майстерню й петляючи між столами.

Підійшовши ближче, я побачив Кілвіна у широкому вікні кабінету. Він писав на грифельній дошці, встановленій на стіні. Кілвін був на пів фута вищий за мене, а груди в нього були як барило. Завдяки великій колючій бороді й темним очам він здавався навіть більшим, аніж насправді.

Я ґречно постукав об одвірок, і Кілвін повернувся, а тоді відклав крейду.

— Ре’ларе Квоуте! Заходь. Зачини двері.

Я стривожено ввійшов до кабінету й зачинив за собою двері. Шум і гамір у майстерні були заглушені так добре, що я запідозрив: у Кілвіна, либонь, стоїть якась хитромудра сиґалдрія, яка притлумлює звук. Через це у приміщенні запала майже моторошна тиша.

Кілвін узяв папірець, який лежав у кутку його робочого столу.

— Я почув дещо бентежне, — почав він. — Кілька днів тому до Запасів прийшла дівчина. Вона шукала молодика, який продав їй амулет, — Кілвін зазирнув мені в очі. — Знаєш щось про це?

Я хитнув головою.

— Чого вона хотіла?

— Ми не знаємо, — відповів Кілвін. — На той час у Запасах працював е’лір Безіл. Він казав, що дівчина була юна і здавалася доволі збентеженою. Вона шукала… — він хутко поглянув на папірець, — …молодого чаклуна. Імені не знала, але казала, що він молодий, рудий і гарненький.

Кілвін відклав папірець.

— Безіл сказав, що їхня розмова засмучувала її дедалі більше. Дівчина здавалася наляканою, а коли він спробував дізнатись її ім’я, втекла у сльозах, — він із суворим обличчям схрестив величезні руки на грудях. — Тому питаю відверто. Ти продавав дівчатам амулети?

Запитання заскочило мене зненацька.

— Амулети? — перепитав я. — Амулети для чого?

— Це вже ти маєш мені сказати, — похмуро відповів Кілвін. — Амулети на кохання чи удачу. Такі, що допомагають жінці завагітніти або уникнути цього. Обереги від демонів і таке інше.

— А таке можна робити? — запитав я.

— Ні, — твердо сказав Кілвін. — Тому ми їх і не продаємо, — його темні очі вп’ялись у мене важким поглядом. — Тому питаю ще раз: ти продавав амулети міським невігласам?

Я був настільки неготовий до цього звинувачення, що на думку не йшло нічого розумного на мій захист. А тоді до мене дійшло, як це абсурдно, і я розсміявся.

Кілвін примружив очі.

— Ре’ларе Квоуте, це не смішно. Таке не просто прямо заборонено Університетом: студент, який продає фальшиві амулети… — Кілвін замовк і похитав головою. — Це вказує на серйозний особистий недолік.

— Майстре Кілвін, погляньте на мене, — сказав я, смикнувши себе за сорочку. — Якби я видурював гроші в легковірних містян, мені не довелося б ходити в ношеному домо­тканому полотні.

Кілвін поглянув на мене так, ніби вперше зауважив мій одяг.

— А й справді, — промовив він. — Одначе можна припустити, що для небагатого студента така спокуса більша.

— Я про це думав, — зізнався я. — Маючи заліза на один гріш і десять хвилин на простеньку сиґалдрію, я міг би створити холодний на дотик кулон. Продати таку штуку було б неважко, — я знизав плечима. — Однак я добре знаю, що це підпадає під визначення постачання фальсифікату. Не став би так ризикувати.

Кілвін насупився.

— Член Аркануму уникає такої поведінки, бо вона погана, ре’ларе Квоуте. Не тому що ризик завеликий.

Я відповів йому нещасною усмішкою.

— Майстре Кілвін, якби ви так вірили в мої моральні принципи, цієї розмови не сталося б.

Його лице трохи злагідніло, і він легенько всміхнувся мені.

— Визнаю, не став би очікувати від тебе такого. Але мені вже траплялися сюрпризи. З мого боку було б халатністю не розслідувати таких випадків.

— Ця дівчина прийшла поскаржитися на амулет? — за­питав я.

Кілвін похитав головою.

— Ні. Як я вже сказав, вона не залишила жодного повідомлення. Але я гадки не маю, чому ще збентежена юна дівчина з амулетом могла би прийти по тебе, знаючи, який ти із себе, й не знаючи, як тебе звати.

Він поглянув на мене, запитливо здійнявши брову.

Я зітхнув.

— Майстре Кілвін, хочете почути, що я думаю насправді?

Тут Кілвін здійняв обидві брови.

— Завжди хочу, ре’ларе Квоуте.

— Я гадаю, що хтось намагається мене занапастити, — ­зізнався я. Порівняно з підсовуванням мені алхімічної отрути поширення чуток було для Емброуза майже пристойною поведінкою.

Кілвін кивнув і байдужливо пригладив рукою бороду.

— Так. Зрозумів.

Він знизав плечима й узяв свою крейду.

— Що ж… Гадаю, проблему наразі розв’язано, — він знову повернувся до дошки й озирнувся на мене через плече. — Сподіваюся, мені не докучатиме навала вагітних жінок, що розмахуватимуть залізними кулонами та проклинатимуть твоє ім’я?

— Я постараюся цього уникнути, майстре Кілвін.

***

Я кілька годин поробив деталі у Промислі, а тоді подався до лекційної зали в Основі, де відбувалися заняття з Елодіном. За розкладом заняття мало початись опівдні, але я прийшов на пів години раніше і прибув першим.

Поволі надходили інші студенти. Загалом нас було семеро. Першим прийшов Фентон, мій товариський суперник із курсу вищої симпатії. Відтак прийшла Фела з Брін, гарненькою дівчиною років двадцяти з пісочним волоссям, підстриженим по-хлопчачому.

Ми потеревенили й відрекомендувались одне одному. Джаррет був сором’язливим модеґанином, якого я бачив у Медиці. У дівчині з ясними блакитними очима й медовим волоссям я впізнав Ініссу, але де її зустрічав, пригадав не відразу. Вона була однією з незліченних короткочасних пасій Сіммона. Останнім був Уреш, повноправний ел’те, майже тридцятирічний. Його колір шкіри та акцент указували на те, що він прибув аж із Ланетту.

Пробив полуденний дзвін, але Елодіна ніде не було видно.

Минуло п’ять хвилин. Тоді десять. Лише о пів на першу Елодін увірвався до