Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

— Перш ніж ми почнемо, треба чітко роз’яснити кілька речей, — промовив він без жодного вступу чи вибачення за запізнення. — По-перше, робіть так, як я скажу. Робіть якомога краще, навіть тоді, коли не бачите на те причин. Ставити запитання нормально, але загалом так: я кажу, ви робите, — він оглянув усіх присутніх. — Так?

Ми закивали або ствердно загмикали.

— По-друге, вірте мені, коли я щось вам кажу. Дещо з того, що я вам казатиму, може й не бути правдою. Проте ви маєте все одно цьому вірити, доки я не скажу вам припинити, — він поглянув на кожного з нас. — Так?

Я трохи замислився, чи не починає він так кожну лекцію. Елодін помітив, що з мого боку ствердної відповіді не було. Він роздратовано зиркнув на мене і сказав:

— До складного ми ще не дійшли.

— Я старатимуся щосили, — запевнив я.

— З такими відповідями ми хутко зробимо з тебе старателя, — саркастично промовив Елодін. — Чому не просто робити щось замість того, щоб щосили старатися?

Я кивнув. Це його, схоже, задовольнило, і він знову поглянув на всіх студентів.

— Ви маєте пам’ятати дві речі. По-перше, імена формують нас, а ми, своєю чергою, формуємо свої імена, — він припинив ходити з боку в бік і поглянув на нас. — По-друге, навіть найпростіше ім’я таке складне, що вашому розуму не до снаги навіть трохи намацати його межі, вже не кажучи про те, щоб зрозуміти його досить добре, щоб вимовити.

Запала довга тиша. Елодін чекав і дивився на нас.

Урешті Фентон клюнув на наживку.

— Якщо це так, то як людина може бути іменувачем?

— Гарне запитання, — відповів Елодін. — Очевидна відповідь така: це неможливо. Навіть найпростіші імена однозначно нам недоступні, — він підняв руку. — Пам’ятайте: я маю на увазі не дрібні імена, які ми вживаємо щодня. Такі називальні імена, як «дерево», «вогонь», «камінь». Я маю на увазі дещо геть інше.

Він сягнув у кишеню й витягнув річковий камінець, гладенький і темний.

— Точно опишіть його форму. Розкажіть мені про вагу та тиск, які витворили його з піску та осаду. Розкажіть, як від нього відбивається світло. Розкажіть, як світ тягне за нього, як вітер огортає його, коли він летить у повітрі. Розкажіть, як сліди заліза в ньому відчувають поклик приваб-каменя. З усього цього та ще ста тисяч речей і складається ім’я цього камінця, — Елодін простягнув руку, тицьнувши ним у нас. — Цього одненького простенького камінця.

Елодін опустив руку й поглянув на нас.

— Бачите, якою складною є навіть ця проста річ? Якби ви вивчали її цілий місяць, то, може, й пізнали б її досить доб­ре, щоб угледіти зовнішні краї її імені. Можливо. У цьому й полягає проблема іменувачів. Ми маємо розуміти те, чого нам зрозуміти не дано. Як таке можливо?

Він не став чекати відповіді, а взяв частину паперу, який приніс із собою, й роздав усім нам по кілька аркушів.

— За п’ятнадцять хвилин я кину цей камінь. Стоятиму тут, — Елодін уперся ногами в підлогу. — Дивлячись осюди, — розправив плечі. — Кину його знизу, із силою близько трьох ­хватів. Ви маєте вирахувати, яким чином він рухатиметься в повітрі, й розмістити руку так, щоб упіймати його, коли настане час.

Елодін поклав камінь на стіл.

— До роботи.

Я енергійно заходився коло задачі. Креслив трикутники й дуги, рахував, наугад пишучи формули, які не згадувалися. Невдовзі я роздратувався через неможливість виконати завдання. Надто багато було невідомо, надто багато було просто неможливо вирахувати.

Після п’яти хвилин самостійної роботи Елодін спонукав нас працювати гуртом. Саме тоді я вперше побачив математичний талант Уреша. Його розрахунки перевершували мої так сильно, що я не міг зрозуміти чимало з його дій. Приблизно те саме було з Фелою, хоча вона також накреслила низку деталізованих параболічних дуг.

Ми, всі семеро, дискутували, сперечалися, пробували, зазнавали невдачі та пробували знову. За п’ятнадцять хвилин ми були роздратовані. Особливо я. Ненавиджу задачі, яких не можу розв’язати.

Елодін поглянув на всіх нас.

— То що ви можете мені сказати?

Дехто забелькотів неповні відповіді або найімовірніші здогади, але він замахав руками, щоб ми замовкли.

— Що ви можете сказати напевне?

За мить узяла слово Фела:

— Ми не знаємо, як упаде камінь.

Елодін схвально плеснув у долоні.

— Добре! Правильна відповідь. А тепер погляньте.

Він підійшов до дверей і вистромив голову.

— Генрі! — крикнув Елодін. — Так, ти. Ходи сюди на секунду.

Він відійшов від дверей і запросив усередину одного із Джемісонових гінців, хлопчину, якому було не більш як вісім років.

Елодін відступив на пів десятка кроків і повернувся обличчям до хлопчика. Розправив плечі й божевільно всміхнувся.

— Лови! — наказав він і пожбурив камінцем у хлопчину.

Хлопчина, заскочений зненацька, вхопив камінець у повітрі.

Елодін несамовито зааплодував, а тоді привітав ошелешеного хлопчину, повернув камінь собі й хутко виставив Генрі за двері.

Наш учитель повернувся до нас.

— Отже, — запитав Елодін, — як це йому вдалося? Як він зумів за мить вирахувати те, чого не змогли збагнути за чверть години семеро геніальних членів Аркануму? Він знає геометрію краще за Фелу? Рахує швидше, ніж Уреш? Може, його привести назад і зробити ре’ларом?

Ми трохи посміялися й розслабилися.

— Хочу сказати от що. У кожному з нас є розум, яким ми послуговуємося для всього, що робимо поза сном. Але є ще один розум, сонний розум. Він такий сильний, що сонний розум восьмирічної дитини може за одну секунду досягти того, чого не могли б досягти за п’ятнадцять хвилин явні розуми сімох членів Аркануму.

Він широко змахнув рукою.

— Ваш сонний розум досить широкий і нестримний, щоб володіти іменами речей. Це я знаю, бо іноді це знання виринає на поверхню. Інісса вимовила ім’я заліза. Її явний розум його не знає, та її сонний розум мудріший. Щось глибоко всередині Фели розуміє ім’я каменю.

Елодін показав на мене.

— Квоут покликав вітер. Якщо вірити писанням тих, хто давно помер, це — традиційний шлях. Саме вітер був тим ім’ям, яке тут під час штудій колись дуже давно шукали й ловили охочі стати іменувачами.

Він затих на мить, серйозно глипаючи на нас і склавши руки на грудях.

— Хай кожен із вас подумає, яке ім’я хотів би знайти. Це ім’я повинне бути маленьким. Для чогось простого: заліза чи вогню, вітру або води, дерева чи каменю. Для того, до чого ви відчуваєте близькість.

Елодін підійшов до великої дошки, почепленої на стіну, й почав записувати низку назв. Його почерк виявився напрочуд охайним.

— Це важливі книжки, — пояснив він. — Прочитайте одну з них.

За мить підняла руку Брін. А тоді до неї дійшло, що це безглуздо, бо Елодін досі стояв спиною до нас.

— Майстре Елодін, — невпевнено запитала вона, — яку саме нам читати?

Він озирнувся через