Читати книгу - "Принади життя чорної відьми, Кілі Каель"

Вперше за багато років Селена була щаслива до непристойності і не приховувала цього. Її справа, саме її, а не Йоста, розгорталося в новому незвичайному руслі, що трохи лякало, але збуджувало неймовірно. Їй подобалося готувати і бути, як Хлоя називала це слово... кондитером? Рецепти та нововведення, привнесені дівчиною, напевно, викличуть фурор у цьому сухому і зовсім не «солодкому» суспільстві. Але справжню бурю почуттів та насолоду життя вона пізнала в сильних руках Гора, від якого просто втрачала крихти розуму. З ним Селена відчувала себе жінкою. Бажаною, коханою та захищеною. І ці почуття були нові, незвичайні, але такі приємні. Хіба не це – щастя?

Гор здавався особливим, іноді навіть дивним, але він усміхався щоразу, коли Селена з'являлася в полі зору, подавав руку, поправляв волосся, що вибилося. Він перевіряв, чи не забула жінка поїсти і допомагав в усьому, в чому міг, цікавився думкою і слухав. Він цілував, наче пив її, і обіймав, як останній раз, притискаючись усім тілом. Гор любив так, як навіть у мріях не малювала. Ніжно, пристрасно і до зірок. Цей чоловік був, неймовірним, коханим та болісно необхідним.

Тому, коли Гор, похитнувшись, впав на коліна, а з горла вирвався хрип, Селена злякалася не на жарт. Але коли шкіра чоловіка, мов камінь, покрилася дрібним візерунком тріщин, кинулася за Хлоєю. Що жінка знала напевно: Хлоя – єдина відьма, хто зможе допомогти, тому що Гор людиною явно не був. Селена довго не могла зрозуміти, що за істота - Хлоя Рейно, не питала і не лізла в душу, а просто спостерігала. І висновки напрошувалися самі собою – це була справжня відьма, ось тільки не біла, що лякало до остраху і одночасно викликало почуття трепету перед кимось надзвичайним. Чорна відьма – це не просто рідкість, а майже казка, хоча такими казками в Сейнорі дітей лякали.

Коли Селена почала колотити в двері, як божевільна, Каліста насолоджувалася переглядом дуже приємних еротичних снів. Зрозуміло, гормони беруть своє, і може Хлоя і була невинна, але Каліста що знала, чого позбавлялася через моральні погляди в сучасному Алоріні, практично звіріла. Будь вона проклята, та чортова репутація. Ще трохи і Каліста на стіну лізтиме, все ж таки, чоловіка ніякими пустощами не заміниш.

Тож коли з її можливим оргазмом відьма пролетіла, як фанера над Парижем, зла була, як чорт. Але візиту подруги не здивувалася, чогось такого вона й чекала останні кілька днів.

Виглядав Гор не найкращим чином, точніше, найгіршим. Шкіра, мов камінь, тріскалася на очах і набувала сірого відтінку, очі закотилися, а з тіла серпанком витікали залишки магічної сили. На жаль, саме так бувало, коли горгульї надовго залишали святу землю, що випромінює енергію, їм життєво необхідну. Нею вони харчувалися і завдяки магії були настільки сильними захисниками воріт у потойбічний світ.

На жаль, зараз чоловік доживав свої останні хвилини у цьому світі. І, судячи з непідробного жаху в очах, явно не розумів, що з ним відбувається. Каліста тільки головою похитала, дивуючись нерозважливістю та невігластву горгульї. Невже він справді думав, що зможе прожити ціле життя без енергетичного підживлення? Ідіот малолітній.

Та тільки допомогти йому відьма нічим не могла. Ну, не було в її резервах стільки сили. Так що зітхнула і піднялася, стиснувши губи. Жаль було засмучувати Селену, але мужика їй явно нового шукати доведеться. Цей вже практично труп. Навіть якщо його назад на цвинтар перетягнути – не врятуєш, на жаль, озеро черпаком не наповниш. На поповнення резерву багато часу потрібно, все одно не виживе, хіба знову в камінь перетвориться. І відкрила була рота, але тут почула лайка Йоста, що знаходиться в одній із кімнат на другому поверсі. А якщо…

- Селене, Гору допомогти можна, але тільки дорогою ціною ця допомога обійдеться.

- Проси, що хочеш, - розплакалася Селена, очі якої спалахнули надією.

- Життя за життя, люба. Якщо Йоста не шкода буде, Гор живий залишиться, я вже постараюся.

На мить Селена завмерла і, напевно, жахнулася від слів відьми, або від себе, бо, не вагаючись, рішуче кивнула:

- Роби.

Каліста видихнула і попрямувала додому. Право, ну не в шинку ж такі ритуали проводити. Жити Калісті хотілося добре та бажано довго.

А от вдома відьма розслабилася і, співаючи улюблені пісеньки, малювала пентаграму заклику самої Смерті. А як інакше, душами і життями крутити, це вам не віршики читати, тут сили серйозніші потрібні.

- Кузя, любий, перенеси Гора ось сюди, - підморгнула домовому, показуючи на символи життя на пентаграмі. І почула знайомий стогін. – Молодець мій хороший, а сюди – Йоста.

- Ааа, якого хріна! - пролунав крик чоловіка Селени, який з'явився на символах смерті, не в змозі навіть повзти.

- Замовчи, - гаркнула Каліста і махнула рукою, вкладаючи магію.

Як по команді, губи Йоста зрослися, наче рота ніколи й не було. Від страху чоловік лише мовчки гудів, намагаючись кричати. Але хто ж його слухатиме.

 Навпроти чоловіків Каліста розташувалася сама. І взявши ритуальний ніж, розрізала палець - руку шматувати було шкода, крові-то потрібно було всього пару крапель. А далі полилися стародавні заклинання, затанцювали тіні, і за кілька хвилин завмерло все навколо. Тому що у гості з'явилася сама Смерть.

- Не так вже давно ми бачилися, щоб ти сміла мене викликати, відьма, - сказала Жнець Душ, що цього разу з'явилася у своєму істинному образі - за планом поки ніхто вмирати не повинен. Хоча щирим його назвати було складно. Щільний туманний серпанок набув форми жіночої фігури, дуже апетитної і симпатичної, як для старої з косою.

- А я скучила. Мало з ким можна так весело спілкуватися.

- Весело? Ти обкурилася, чи що, Лісто?

- Та гаразд тобі, я ж знаю, ти можеш бути нормальною. Досі не можу забути, як останній раз кутили.

- Не пам'ятаю такого.

- Може й не пам'ятаєш, ти ж тоді стільки вижрала, будь-який живий давно б капці відкинув. Ми ж цвинтар підняли, з зомбі хороводи водили, все село за ніч посивіло.