Читати книгу - "Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро"

Батько і мати виходять з дому, ще раз потискають одне одному руку через якусь незрозумілу ніяковість. Я теж ніяково кручуся у твердому кріслі кінотеатру. Де старший дядько, старший брат моєї матері? Він займається у своїй кімнаті нагорі, готується до останнього екзамену в Коледжі Нью-Йорк Сіті. Двадцять один рік тому він помер від швидкоплинної пневмонії. Мати і батько ще раз проходять пішки тими самими тихими вулицями. Мати тримає батька під руку й розповідає йому про роман, який зараз читає, а батько висловлює свою думку про персонажів, бо сюжет йому цілком зрозумілий. Це звичка, якою він дуже тішиться, оскільки відчуває найбільшу зверхність і впевненість у собі, коли схвалює або засуджує поведінку інших людей. Іноді він вважає за потрібне видати коротке «гм» — коли історія стає, на його погляд, надто солодкавою. Так він віддає данину своїй приналежності до чоловічої статі. Моя мати задоволена пробудженим нею інтересом; вона демонструє моєму батькові, яка вона розумна і цікава.

Вони доходять до бульвару. Неквапливо під’їжджає трамвай. Сьогодні вони їдуть до Коні-Айленда[43], хоча моя матір вважає такі радощі примітивними. Вона налаштувалася лише на прогулянку променадом і приємний обід, а не на галасливі розваги, які здаються їй недостойними такої поважної пари.

Батько розповідає матері, скільки грошей він заробив за останній тиждень. Він перебільшує суму, яка не потребує перебільшення, але реальні факти завжди здавалися йому якимись недостатніми. Раптом я починаю плакати. Рішучу стару леді, що сидить у кінотеатрі поруч зі мною, це дратує, й вона сердито дивиться на мене. Злякавшись, я замовкаю, дістаю носовичок і витираю обличчя, злизуючи сльозу, що впала біля рота. Тим часом я щось пропустив, бо мої мати й батько вже виходять на кінцевій зупинці — в Коні-Айленді.

Вони йдуть до набережної, й батько наказує матері вдихнути різкий запах моря. Обидва глибоко вдихають морське повітря й при цьому сміються. Величезний інтерес до здоров’я є для них спільним, хоча батько — високий і міцний, а мати — тендітна. У них у голові купа теорій, що їсти корисно, а що некорисно, й іноді вони палко дискутують на цю тему, але все завершується глузливим зауваженням батька, що рано чи пізно все одно доведеться померти. На флагштоці набережної тріпоче від мінливого вітру з моря американський прапор.

Батько та мати йдуть до перил набережної і дивляться вниз на пляж, де неквапливо прогулюється досить багато людей. Деякі купаються в прибої. Повітря прорізає свисток продавця арахісу, з його приємним і енергійним звуком, і батько йде купувати арахіс. Мати залишається біля перил і дивиться на океан. Океан здається їй веселим: він немовби навмисно яскриться й гонить нові й нові невисокі хвилі. Мати розглядає дітей, що риються в мокрому піску, та купальні костюми дівчат, її одноліток. Батько повертається з арахісом. Сонце над головою палає, воно б’є і б’є своїми променями, але ніхто цього геть не помічає. Променадом ліниво прогулюється безліч людей у недільному вбранні. Океан сюди не доходить, а якби й доходив, вони не відчули б небезпеки. Мої мати та батько спираються на перила й замислено дивляться на океан. Він стає суворішим, хвилі повільно наростають, ще здалека набираючи силу. Мить, коли вони перевертаються, мить, коли так красиво вигинають свої спини, показуючи зелені та білі прожилки серед чорноти, — ця мить є нестерпною. Зрештою вони надломлюються, оскаженіло кидаються на пісок, буквально обрушуючись на нього з усією силою, підстрибують кілька разів, а потім сходять нанівець, перетворюючись на невеличкий струмок, що біжить нагору по піску і повертається назад. Мої батьки бездумно дивляться на океан — їх мало цікавить його суворість. Сонце над головою теж їх не турбує. Я ж пильно вглядаюся в це жахливе сонце, що розладнує зір, і в цей фатальний, безпощадний, невтримний океан і забуваю про своїх батьків. Я споглядаю в захваті, і врешті-решт мене вражає байдужість батька й матері. Я знову починаю плакати. Стара леді поруч зі мною поплескує мене по плечу й каже: «Ну-ну, це ж лише кіно, молодий чоловіче, лише кіно». Але я, ще раз поглянувши на жахливе сонце й жахливий океан і не в змозі втримати сліз, підводжуся і йду до чоловічої вбиральні, перечеплюючись через ноги тих, хто сидить у моєму ряду.

Коли я повертаюся, почуваючись так, немовби прокинувся вранці, хворий від недосипу, минуло, мабуть, кілька годин, бо мої батьки вже катаються на каруселі. Батько сидить на чорній конячці, а мати на білій, і вони, схоже, їздять по вічному колу з єдиною метою: вихоплювати нікельовані кільця, прикріплені до однієї з опор. Грає шарманка, і її музика цілком вписується в безнастанне кружляння каруселі, складаючи з нею одне ціле. На якусь мить здається, що вони ніколи не зійдуть із каруселі, бо вона не зупиняється. Я почуваюся як людина, що дивиться вниз на проспект із п’ятдесятого поверху. Але нарешті вони сходять, і навіть музика шарманки на якийсь час припиняється. Батько здобув десять кілець, мати — лише два, хоча насправді хотіла їх саме вона.

Вони йдуть далі набережною, тимчасом як вечір поступово й непомітно спускається на землю неймовірними бузковими сутінками. Все поступово завмирає у приглушеному світлі, навіть безнастанний гомін з пляжу та обертання каруселі. Вони шукають, де пообідати. Батько пропонує одне з найкращих місць на набережній, а мати, згідно зі своїми принципами, заперечує.

І все ж таки вони йдуть до найкращого місця і просять столик біля вікна, щоб дивитися на променад і рухливий океан. Батько почувається всемогутнім, коли кладе в руку офіціанта четвертак, домовляючись про столик. У ресторані повно людей і теж лунає музика, цього разу щось на кшталт струнного тріо. Батько замовляє обід із блискучою впевненістю у собі.

Під час обіду батько розповідає про свої плани на майбутнє, а мати відповідним виразом обличчя показує, як їй цікаво і як вона вражена. Батько у піднесеному настрої. Його надихає вальс, що лунає в ресторані, і власне майбутнє починає його п’янити. Він розповідає матері,