Читати книгу - "Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро"

що збирається розширити свій бізнес, бо треба заробити купу грошей. Він хоче завести сім’ю. Зрештою, йому вже двадцять дев’ять, з тринадцяти він сам себе годує, він заробляє дедалі більше й заздрить своїм одруженим друзям, коли відвідує їх у затишній захищеності їхніх осель, в оточенні тихих домашніх радощів і чудових дітей… А потім, коли у вальсі настає момент шаленого кружляння всіх танцюючих, він із відчайдушною хоробрістю просить матір вийти за нього, хоч і робить це досить незграбно й навіть у своєму збудженні дивується, як він наважився на цю пропозицію, а вона, на довершення всього, починає плакати, й батько нервово оглядається довкола, не знаючи, що робити, а мати, схлипуючи, каже: «Це все, чого я бажала від тієї миті, як побачила тебе!», і йому все це здається надто складним на його смак, не таким, як він собі уявляв під час своїх довгих прогулянок через Бруклінський міст із мрією про чудову сигару. І саме в цей момент я підводжуся зі свого крісла в кінотеатрі й вигукую: «Не робіть цього! Ще не пізно передумати — вам обом. Нічого доброго з цього не вийде, крім докорів сумління, ненависті, скандалів і двох дітей із жахливими характерами». Всі глядачі повертаються, сердито дивлячись на мене, білетер уже біжить до мене проходом, запаливши свій ліхтарик, а стара леді поруч зі мною тягне мене назад у крісло, кажучи: «Заспокойтеся, інакше вас виведуть, а ви ж заплатили тридцять п’ять центів за квиток». Отож я заплющую очі, бо не можу далі спостерігати за тим, що відбувається, і просто тихо сиджу.5

Але згодом я починаю кидати оком на екран і ось уже знову дивлюся із жадібною цікавістю, як дитина, якій хочеться зберігати похмурий настрій попри спроби підкупити її льодяником. Мої батьки зараз фотографуються в ятці фотографа на набережній. Там рожево-бузкове освітлення — мабуть, так треба. Фотоапарат стоїть збоку на триножнику й виглядає, як марсіанин. Фотограф указує батькам, як їм стати. Батько кладе руку на плече матері, й обоє підкреслено посміхаються. Фотограф приносить матері букет квітів, щоб вона тримала його в руці, але вона тримає його не під тим кутом. Потім фотограф накривається чорним рядном разом із камерою, й на виду залишається тільки його простягнута рука з гумовим м’ячиком, який він стисне, коли знімок буде нарешті зроблено. Але він незадоволений їхнім виглядом. Йому здається, що щось не так із їхньою позою. Знову й знову з-під укриття лунають його вказівки, але кожна пропозиція тільки погіршує справу. Батько починає втрачати терпіння. Вони пробують позувати сидячи. Фотограф пояснює, що він поважає себе, що займається цією справою не заради грошей, а заради гарних світлин. Батько каже: «А чи не можна швидше? Ми не збираємося провести тут цілий вечір». Але фотограф тільки винувато метушиться й дає нові вказівки.

Цей фотограф мене зачаровує. Я всім серцем схвалюю його, бо точно знаю, що він відчуває, й коли він критикує кожну нову позу на підставі якогось невідомого уявлення про правильність, я сповнююся надії. Але тут мій батько сердито каже: «Давайте вже, у вас було досить часу, ми не збираємося більше чекати». І фотограф, зітхнувши із сумом, повертається під своє чорне рядно, витягує руку, каже «Раз, два, три — знімаю!», і фотографію зроблено — посмішка батька схожа на гримасу, а в матері вона широка та нещира. Проявлення світлини триває кілька хвилин, і поки мої батьки сидять у цьому дивному світлі, вони стають геть пригніченими.

6

Потім вони проходять повз ятку ворожки, й моя мати хоче зайти до неї, а батько не хоче. Вони починають сперечатися. Мати виявляє впертість, а батько знову втрачає терпіння, вони сваряться, й батькові вже хочеться просто піти й залишити матір там, але він знає, що ніколи не зробить цього. Мати не хоче поступатися. Вона ледь не плаче, але відчуває нестримне бажання послухати, що їй скаже ворожка. Батько сердито погоджується, й вони заходять до ятки, яка схожа на ятку фотографа, тільки задрапована чорною тканиною і з затіненим світлом. Там надто тепло, а батько продовжує повторювати, вказуючи на кришталеву кулю на столі, що все це — маячня. Ворожка — дебела, низенька жінка, одягнена в те, що має вважатися східним вбранням, — заходить до приміщення ззаду й вітає їх, говорячи з акцентом. Але раптом батькові все це здається нестерпним, він тягне матір за руку, а вона опирається. І тут батько, жахливо розлючений, випускає її руку й широким кроком виходить на вулицю, залишивши ошелешену матір саму. Вона хоче вийти за ним, але ворожка міцно тримає її за руку й вмовляє не робити цього, а я у своєму кріслі сиджу, невимовно шокований, бо почуваюся так, немовби йду канатом, натягнутим на висоті ста футів над глядачами цирку, а він раптом починає рватися. І я підхоплююся з місця й знову вигукую перше, що спало на думку, щоб висловити свій жах, і білетер знову біжить проходом зі своїм ліхтариком, а стара леді вмовляє мене, шоковані глядачі обертаються, щоб подивитися на мене, а я все кричу: «Що вони роблять? Хіба вони не розуміють, що вони роблять? Чому мати не йде за батьком? Що вона робитиме, якщо не піде? А батько — він розуміє, що робить?». Але білетер вже схопив мене за руку й тягне геть, і каже: «Що ви робите? Ви не розумієте, що не можете робити все, що заманеться? Навіщо молодому чоловікові, в якого все життя попереду, вчиняти таку істерику? Подумайте самі. Такого не можна робити, навіть якщо навколо немає інших людей! Ви пошкодуєте, якщо не будете поводитись як належить, так далі не можна, це неправильно, ви незабаром зрозумієте це. Все, що ви робите, має надто велике значення». Все це він каже, тягнучи мене вестибюлем кінотеатру на холодне світло, і я прокидаюся блідим зимовим ранком свого двадцять першого дня народження… Підвіконня сяє сніговим наметом, і ранок уже почався.

Переклад Наталі Комарової

Бернард Маламуд

(1914–1986)

Народився й виріс у Брукліні в сім’ї іммігрантів з Росії,