Читати книгу - "Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро"

освіту здобув у Сіті-коледжі[44] та Колумбійському університеті. Маламуд написав цілу низку надзвичайно популярних романів, серед яких — «Самородок» (The Natural), «Помічник» (The Assistant), «Нове життя» (A New Life), «Майстер на всі руки» (The Fixer), який приніс йому Національну книжкову премію та Пулітцерівську премію, «Життя Дьюбіна» (Dubin’s Lives), «Пожильці» (The Tenants) та «Божа милість» (God's Grace), але став відомим передусім як автор майстерно побудованих, оманливо простих оповідань. У цих оповіданнях, що виходили в збірниках «Чарівне барильце» (The Magic Barrel), відзначених Національною книжковою премією, «Ідіоти першими» (Idiots First), «Капелюх Рембрандта» (Rembrandt’s Hat) й нарешті — «Оповідання Бернарда Маламуда» (The Stories of Bernard Malamud), реалізм часто поєднується з фантастичними, казковими, вигадливими мотивами. У своїх найкращих творах письменник вдало відтворив життя, турботи і навіть мову східноєвропейських євреїв у контексті американської культури. Маламуд сказав колись, що вважає євреїв «символом трагічного досвіду людини як такої. Я намагаюся бачити єврея універсальною людиною. Кожна людина є євреєм, хоч може й не знати про це… Єврейська драма… є символом боротьби за існування у найвищому людському сенсі. Єврейська історія — це драма, дарована Богом».

Останні 25 років життя Маламуд із дружиною та дітьми жили почергово у Вермонті та Нью-Йорку.

«Діва озера[45]»

Генрі Левін, амбіційний, привабливий тридцятирічний чоловік, який працював адміністратором книжкового відділу в універмазі «Мейсі» і ходив із білою квіткою на лацкані, нещодавно отримав невеличкий спадок, звільнився з роботи і поїхав за кордон у пошуках романтичних пригод. У Парижі він (не зовсім впевнений щодо причин, хіба що йому набридло минуле) втомився від обмежень, які це місто на нього накладало, і, хоч і зареєструвався в готелі під своїм справжнім іменем, став називати себе Генрі Р. Фріманом[46]. Якийсь час Фріман жив у маленькому готелі на вузькій, освітленій газовими ліхтарями вулиці біля Люксембурзького саду. Спочатку йому подобалося відчуття незнайомості цього міста — все не таке, як вдома, трапитися може будь-що. Йому подобалася (як він називав) можливість несподіваних комбінацій. Але нічого особливого не відбувалося: він не зустрів нікого особливого (в минулому йому траплялося розчаровуватися в жінках — вони не виправдовували його сподівань), і оскільки спека була нестерпною, а під ногами скрізь плуталися туристи, Фріман вирішив, що треба тікати. Він сів на експрес до Мілана, але після Діжона його стало охоплювати якесь болісне, пульсуюче занепокоєння. Воно ставало таким нестерпним, що Фріман уже уявляв, як зістрибує з потяга, але здоровий глузд все ж таки переважив, і він продовжив подорож. Проте Мілана він так і не дістався. Поблизу Стрези, ледь кинувши приголомшений погляд на Лаго Маджоре[47], Фріман — любитель природи з раннього дитинства — стягнув свою валізу з полиці й хутко залишив потяг. Йому одразу стало краще.

За годину він уже влаштувався в пансіоні в одній із вілл неподалік низки різноманітних готелів, що фасадами виходили на прибережну смугу Стрези. Падрона[48], балакуча жінка, дуже зацікавлена у своїх гостях, поскаржилася, що червень і липень були змарновані через не типову для літа холоднечу та дощі. Багато хто скасував своє бронювання, тож тут лише кілька американців. Це не дуже засмутило Фрімана, якому було більш ніж досить Коні-Айленда[49]. Він оселився у просторій кімнаті з французькими вікнами[50], м’яким ліжком і місткою ванною, і хоч сам віддавав перевагу душу, ця переміна його тішила. Йому дуже подобався балкон і вікно, де він любив читати або вивчати італійську, часто підводячи очі, аби помилуватися водою. Довге блакитне озеро — іноді зелене, іноді золоте — тягнулося й губилося десь серед далеких гір. Фріману подобалися червоні дахи містечка Палланца на протилежному березі, а особливо чотири гарні островки на воді, крихітні, але рясно прикрашені палацці[51], високими деревами, садами, скульптурами. Споглядання цих островків викликало у Фрімана якесь глибоке почуття: кожен новий світ (як часто ми натрапляємо хоч би на один за своє життя?) наповнював його передчуттям. Передчуттям чого — він і сам не знав. Фріман усе ще сподівався на те, чого не мав, на те, що мало хто в світі має й про що багато хто не наважується й думати, а саме — на кохання, пригоду та свободу. Ці слова, на жаль, тепер звучать трохи комічно, але в ті часи, коли він вдивлявся в ці острови, найменший поштовх міг викликати в нього ледь не сльози. Ах, що за дивні назви! Ізола Белла[52], деі Пескаторі[53], Мадре[54], дель Донго… Подорожі справді розширюють світ, думав він. Кого може розчулити острів Допомоги[55]?

Але ці острови (він відвідав два з них) не виправдали його очікувань. Фріман вирушив на Ізола Белла на вапоретто[56] разом із юрбою запізнілих різномовних туристів, здебільшого німців, яких негайно оточили торговці дешевими дрібничками. До того ж він виявив, що тут передбачені лише екскурсії з гідом (вештатися без нагляду суворо заборонялося): рожевий палаццо, заповнений старим мотлохом і оточений садами зі штучними прикрасами, в тому числі гротами з мушель і кам’яними скульптурами — сміховинний несмак. Щоправда, Ізола деі Пескаторі мав якусь справжню атмосферу — з кривими вуличками, затиснутими між старими будинками, важкими сітями, що купами сушилися під деревами біля рибальських човнів, витягнутих на берег… Але й тут туристи клацали своїми фотоапаратами, а все містечко було зайняте їхнім обслуговуванням. Всі хотіли продати вам те, що ви могли купити дешевше в підвалі універмагу «Мейсі». Фріман повернувся до пансіону розчарований. Ці острови, такі прекрасні на відстані, зблизька виявилися дуже схожими на театральні декорації. Він поскаржився на це падроні, й вона наполегливо порадила йому відвідати Ізола дель Донго. «Він природніший, — переконувала вона Фрімана. — Ви ніколи не бачили таких незвичайних садів. А палаццо там історичний, з могилами відомих місцевих людей, зокрема одного кардинала, що став святим. Там ночував імператор Наполеон. Французи завжди любили цей острів. Їхні письменники плакали, дивлячись на його красу».

Фріман, однак, не дуже зацікавився: «На сади я вже надивився». Тож коли його тягнуло прогулятися, він блукав глухими вуличками Стрези, спостерігав за чоловіками, що грали в боччу[57], уникав заповнених товарами вітрин крамниць. Неквапливо повертаючись манівцями назад до озера, він сідав на лавку в маленькому парку, спостерігав за