Читати книгу - "Хтось знайомий, Сумка Шері"

Пол здається вже не таким упевненим у собі. Він розтуляє рота, щоб заговорити, але мовчить.　

— Якась проблема? — питає детектив.　

Олівія спостерігає за тим, що розгортається в неї на очах, і її серце пришвидшено б’ється.　

— Я… Я не знаю, — белькоче Пол. — Телефон був при мені, але акумулятор майже сів, а я не мав із собою зарядного пристрою, тож просто вимкнув його.　

— Розумію, — промовляє Вебб.　

Пол нервово поглядає на Олівію. Несхоже, що детектив йому вірить.　

— 0 котрій ви повернулися додому, містере Шарпе? — питає далі Вебб.　

— Точно не скажу, — мовить Пол, дивлячись на Олівію. — Близько одинадцятої?　

Олівія знизує плечима.　

— Чесно, не пам’ятаю. Я рано лягла й уже спала, коли ти прийшов.　

Вона роздивляється детективів, але не може визначити, про що вони думають. І запевняє себе, що не має причин хвилюватися. Але Олівії не подобається, як вони дивляться на її чоловіка. Вона відчуває легку нудоту.　

І з жахом питає себе, чи є йому що приховувати.　

— А решту вихідних? — напосідає Вебб, дивлячись на Олівію.　

— Він був удома, зі мною. Це точно.　

— Я можу взяти адресу вашої тітки? — питає детектив Пола.　

У суботу вранці Роберт Пірс насолоджується вдома горнятком кави, коли чує дзвінок у двері. Він завмирає. Вирішує не відчиняти — хто б це не був, можливо, він піде.　

Але дзвінок лунає знову, наполегливо. Роберт роздратовано відставляє каву й підходить до парадних дверей. Він не хоче ні з ким говорити.　

Відчинивши, він бачить приємну на вигляд літню жінку, яка всміхається до нього.　

— Чого ви хочете? — коротко питає Пірс.

— Даруйте, що турбую вас, — каже жінка.　

Він холодно дивиться на неї—вона серйозно не знає, що його дружину вбили? — але жінка безтурботно продовжує:　

— Мене звати Карміна. Я ваша сусідка. Мешкаю в будинку номер тридцять два на Фінч-стріт, через вулицю звідси. — Вона вказує через плече.　

Роберт хоче зачинити двері.　

— Нещодавно до мене вдерлися, — поспішно каже Карміна, — і я намагаюся дізнатись, чи хтось іще постраждав.　

Він зупиняється.　

Пригадує листа, незрозумілі відбитки пальців у себе вдома. Згадує про телефон Аманди — як знайшов його поверх конвертів у шухляді, коли був такий упевнений, що поклав під конверти. Роберт хоче почути, що скаже ця жінка, але не хоче, щоб вона знала, що до нього теж проникали. Він уже знищив листа. Що як поліція дізнається? Що як вони знайдуть, хто це був, і спитають, що він бачив у будинку Роберта? Пірс хитає головою, супиться.　

— Ні. Сюди ніхто не вдирався, — бреше він.　

— Що ж, це добре, я гадаю, — каже вона. І доволі драматично зітхає. — Хтось вдерся до мого будинку, і я дізнаюся хто. — Карміна дістає аркуш паперу. — Я отримала цього листа.　

— Можна? — цікавиться він.　

Вона подає аркуш. Роберт швидко усвідомлює, що це той самий лист, якого отримав він.　

— Коли вам це прийшло?　

— Я знайшла його минулого понеділка, вранці. Просунули крізь поштову щілину у дверях.　

Він підіймає очі й повертає листа.　

— Як незвичайно, — каже Пірс. Не може вигадати нічого іншого.　

— І не кажіть, — пирхає Карміна. — Не знаю, наскільки нетиповим є для дітей вдиратись до будинків, але точно нетипово, щоб мати писала анонімного листа з вибаченнями. — І додає: — Не можу знайти нікого іншого, хто б отримав листа. Але тут чітко сказано, що були й інші. І закладаюся, цей малий вдерся не лише до тих домівок, про які знає його мати. — Вона знову тяжко зітхає. — Гадаю, варто просто облишити це. Нічого не вкрали, а батьки малого явно за нього взялися.　

— Просто якийсь дурний підліток, — погоджується Роберт, старанно приховуючи, як сильно непокоїться.　

Карміна змовницьки нахиляється вперед і каже:　

— Взагалі-то… я цілком упевнена, що з’ясувала, хто це був. І з того, що я чула, у нього добрі технічні навички.　

— Справді? І хто це? — буденно питає Роберт. А сам думає: «Що як цей шкет зазирнув у телефон?».　

— Якщо дізнаюся напевне, то дам вам знати. Він сунув носа в моє життя, я збираюся сунути носа в його. А потім скажу йому, що про нього думаю.　

Роберт киває.　

— Ви ходили до поліції?　

— Ні, ще ні. Сумніваюся, що вони сприймуть це серйозно.　

— Можливо, і ні, — погоджується Роберт.

— Що ж, тримайте двері й вікна на замку, — каже Карміна, відвертаючись.　

Роберт зачиняє двері й починає крокувати вітальнею. Чорт. Клятий підліток. Що як той малий зазирав у телефон Аманди й бачив, що в ньому? Він записує ім’я й адресу Карміни, доки не забув. І якщо вирішить, що треба робити щось із цим дітлахом, то зробить.　

Рейлі здивовано споглядає сцену перед собою. Ніколи раніше він не бачив цих двох офіційно вдягнених людей у себе у вітальні. Що вони тут роблять? Його тіло наповнює адреналін. Певно, це через нього — через учорашнє.　

— Рейлі! — вигукує мама, очевидно приголомшена. — Ти чого не спиш?　

Він навмисно встав так рано (ще навіть не полудень) — усе це частина спроби віднайти її прихильність, щоб повернути собі телефон. Але зараз вона явно цьому не рада.　

— Ми все одно закінчили, — каже незнайомець, кидаючи зневажливим оком на Рейлі.　

Отже, це не через нього. Від полегшення в Рейлі мало не підгинаються коліна.　

Рейлі усвідомлює, що він у піжамі, а всі інші в кімнаті цілком одягнені. Що ж, він не знав, що тут хтось є. Він прослизає назад на кухню, заспокоєний і присоромлений, доки батьки проводжають гостей до дверей. Чомусь Рейлі впевнений, що випадково натрапив на те, чого знати не мав. Він насипає собі миску вівсянки й чекає.　

Чує, як зачиняються парадні двері. Мама й тато повертаються на кухню не одразу. Очевидно обговорюють, що сказати синові.　

Нарешті приєднуються до нього, і мама заходиться прибирати. Триває незручна тиша — хвилину всі мовчать, і Рейлі питає себе, чи вони так нічого й не скажуть. До біса це.　

— Що це все було? — питає він.　

Мати схвильовано дивиться на нього й поглядає на батька.　

— Це складно, — зітхає батько, сідаючи за стіл.　

Рейлі чекає, напружений усім тілом. Тривога знову хвилею накриває його.　

— Ті двоє детективів поліції розслідують убивство Аманди Пірс, — каже батько. — Жінки, що мешкала далі вулицею.　

На цьому він зупиняється, ніби не знаючи, що говорити далі.　

Рейлі чує, як гупає серце. Він зиркає на батька, потім на матір. Та насторожено мовчить. Він знову переносить увагу на батька. Ніколи раніше не бачив, щоб батько губив слова.　

— Навіщо вони говорили з вами? — питає Рейлі. Він не дурний. Хоче