Читати книгу - "Ключ від чужого замка"

Мітчел не втерпів і кахикнув. Однак Янюк продовжував далі:

— Але не так давно сталася зустріч, котра до останку переконала мене — тут я жити не зможу, дихати мені тут стає все важче й важче. На той час вже був пенсіонером, вмів багато чого робити з того, що нинішнє покоління робити розучилося: треба було — і я циклював підлогу новоселам, вставляв їм замки і оббивав двері, влітку їздив на заробітки у колгоспи. Гроші мав чималі.

Він перевів подих, наче збираючись сказати найголовніше:

— Але зараз у мене немає за душею жодної копійки, всі свої заощадження я витратив на те, аби зібрати цікаві матеріали…

Попри всю серйозність розмови, Мітчела більше цікавила не розповідь, а сама особа Янюка. Він хотів, ставши на його точку зору, зрозуміти психологію цієї людини, мотиви її вчинків.

Тільки дивуєшся, думав він, як ретельно Янюк збирав, вивчав і аналізував факти про індустріальний потенціал регіону. Працював винахідливо, сміливо, навіть ризиковано і жодного разу не помилився. Ллє ж Янюк — не розвідник, хоч те, чим пін займається, інакше як економічною розвідкою не назвеш. От він, Мітчел Бурроу, співробітничає з Центральним розвідувальним управлінням США. І справа у них з Янюком зараз одна. Але він, Бурроу, працюючи на себе, працює і на Штати, відстоює доступними йому засобами ті ідеали, в правильності яких переконаний змалку. Його так виховали, інший світ для нього неприйнятний, тому він бореться з цим світом. Янюк — то зовсім інше, він збирав матеріали на шкоду країні, де живе, на шкоду своїм співвітчизникам. Він чужий серед людей, які вважають його своїм. А це — зрада. Мабуть, тому він і неприємний Мітчелові, що аномальний, протиприродний у своїй основі. Очевидно, зраду треба розглядати як помилку в складних генетичних кодах, біологічний нонсенс…

— Я читав газети — багатотиражні, районні. — Янюк говорив нарешті зв'язно, виважено, так, наче давно обміркував кожне слово. — Ці газети — золоте дно для розумної людини…

Мітчелові був відомий цей метод, розвідники називають його «методом мозаїки», коли з розрізнених фактів і фактиків складається врешті цілісна картина. Над таким аналізом відкритих радянських джерел у Штатах працюють інститути, на службу їм поставлена складна комп'ютерна техніка, а тут одна людина нидіє, не маючи жодної гарантії, що на її працю колись знайдеться покупець. Скільки ненависті треба в собі мати, аби присвятити цьому все своє життя, зробити це альфою і омегою свого існування.

Янюк на хвилину змовк. Мовчав і Мітчел. Йому важко було налаштуватися на потрібний тон партнера, який стоїть ось з цим Янюком по один бік барикад. Сказати, що цей старий пресвітер п'ятидесятницької громади не такий вже й дурень, яким здався з першого, погляду? Відважити комплімент?

— Тепер у мене немає жодної копійки. — Янюк випалив це на одному подиху. — Але якщо я вирвуся на Захід, то разом зі мною поїде моя тека з матеріалами, і там я зможу продати її так, щоб прожити решток життя… — Він лише на мить зам'явся, підшукуючи потрібне слово. — Без турбот.

Настала черга Бурроу. Він неквапом дістав сигарету, так само повільно сховав пачку в кишеню, дістав запальничку, чиркнув один раз, другий, зробив глибоку затяжку і тільки після того вимовив:

— Ви розповіли мені цікаву історію ділової людини, Петре Григоровичу. Зізнаюся, від вас я такого не чекав. Але… добре помилятися спочатку, аби не було розчарувань потім. У цій історії я бачу тільки дві проблеми. Перша: ви, напевно, не зможете вивезти самотужки такі цінні матеріали — у вас їх заберуть на кордоні й дадуть по саму зав'язку — строк за зраду Батьківщині. І друге. Якщо ви, як вам здається, не помиляєтеся щодо важливості зібраних вами матеріалів, ми оцінити їх зможемо лише після детального аналізу. Відтак, ви пропонуєте поставити нам на «сіру кобилку», яка невідомо ще, чи й прийде першою?

— Це не «сіра кобилка», як ви дозволили собі висловитися, це праця, яка зацікавить ваших спеціалістів…

— Слова, слова…

Янюк тільки тепер зрозумів: у Мітчела була своя гра, і йому, Петру Янюкові давно відведена певна роль. І скільки б він тут не розпинався, відповідь завжди була б однією: це нас не задовольняє. Тільки тепер Янюк зрозумів, що даремно розпустив язика, намагаючись викликати інтерес до себе. Цей інтерес уже був: коли вони викидали гроші на Жаннетт і ось на цього Мітчела, ставки на нього, Янюка, вже були зроблені, йому лише треба було прикинутися простаком і чекати від Мітчела вказівок. Як не крути, сьогодні сила на їхньому боці, і Янюкові доведеться приймати їхні правила.

— Ну що ж, тоді пропоную помінятися ролями: тепер я запитую — чого прагнете ви?

— Як бачите, Петре Григоровичу, ми все ж таки прийшли до цікавої розмови. Власне, я вже виклав наші прохання. Ми, піклуючись не лише про вашу дорогоцінну персону, а й про всіх п'ятидесятників місцевої громади, пропонуємо організувати виїзд ваших віруючих у будь-яку некомуністичну країну. Звичайно, не всі на це пристануть, але умовити треба якомога більше.

— Навіщо це вам?

— Петре Григоровичу, вважайте, ми робимо це з християнського братолюбства. Гаразд?

— Це авантюра!

— А яке вам до цього діло?

— Але ж від того, чи поїдуть усі, залежить і те; чи поїду я сам…

— Таку безпосередню залежність я не став би встановлювати. Спробуємо сформулювати її! точніше: від того, чи усі виявлять бажання поїхати, залежить і те, чи поїдете ви, — вловили різницю?

— Що конкретно я маю зробити?

— Ну, Петре Григоровичу, це ж ваша справа. Ви — пастир, то ж переконайте вашу паству, що співіснувати з Радами ви ніколи не зможете, а на Заході матимете право не лише вільно відправляти всі культові обряди, а й привільно жити серед своїх братів і сестер по вірі. Скажіть, уряд Сполучених Штатів купив у Канаді острів