Читати книгу - "Остання із роду Віндор, Надія Філіпська"

Ріхтер фон Варретт

Відьмочка спустилася лише на обід. Сопіла, ігнорувала мене, невдоволено зиркала на край столу але все ж пообідала зі мною.

– Арія, я не хотів тебе образити, – не міг спокійно дивитися на її байдужість зараз, після того, що побачив вранці в її очах. Але ніякої реакції на свої слова я не отримав.

Вона знову відсторонилася від мене, створюючи невидиму стіну. Схоже я добре шокував її своїм запитанням, що вона досі не може прийти в себе. Чи справа не в запитанні, а в тому що було до нього?

– Арія, потрібно поговорити, – не залишав спроб достукатися до відьми. – Я маю поїхати на два дні.

Дівчина підняла на мене зацікавлений погляд.

– На два дні? – в її очах спалахнув інтерес, і вона одразу ж замислилася над чимось.

– Так, – ой не подобалося мені те, як вона задумалася. – Я отримав дозвіл на відвідування королівської бібліотеки, сподіваюся там знайти спосіб здолати трипатонів.

– Це ж чудово, – повідомила Арія, але мені здалося, що ця фраза більше стосувалася мого від’їзду, а не інформації щодо трипатонів.

– Арія, Мікель цікавився чи можна продовжити Угоду?

– Продовжити? – дівчина задумалася і не поспішала відповідати. – Це не можливо, – нарешті видала вона.

Не можливо! І більше ніяких пояснень.

– Добре, я передам твої слова Мікелю.

Арія кивнула, загадково посміхнулася своїм думкам і пішла до кабінету.

Я ж знову залишився сам. Не подобалося мені, як відреагувала відьмочка. Не хочу її залишати, але я дійсно отримав дозвіл на відвідування королівської бібліотеки в якій сподіваюся знайти спосіб здолання трипатонів.

Чим більше я про це думаю, тим більше переконуюся, що щось я не враховую. Не можуть трипатони бути такими непереможними, до того ж мої предки без зайвих зусиль вигнали трипатонів з цих земель, не знаючи такої детальної інформації про них, як ми. Якби це була визначна битва, за неї б писали в усіх підручниках, а так і слова немає про цих тварин.

Арія випурхнула з кабінету і не помічаючи мене вибігла нагору. Щось дуже вже в неї піднесений настрій. Радіє немов підліток, що лишається без батьків на вихідні. Ой не подобалося мені таке порівняння. А відьмочка тим часом пролетіла повз мене, схопила яблуко зі столу і знову майнула до кабінету.

Мій дракон невдоволено гарчав, споглядаючи веселу відьмочку, але вдіяти ми нічого не могли.

Носилася вона так досить довго, і з кожною появою ставала все радіснішою, тоді як я все більше хмурнів, дивлячись на неї. От точно не дочекається мене і щось утне за моєї відсутності.

***

– Ключі! – я був невблаганний.

Не зміг я спокійно дивитися, як відьмочка будувала плани на найближчі два дні. Я вже був ладен відмінити свою поїздку, або забрати її з собою. Але ж поїхати все одно доведеться, це остання надія дізнатися інформацію про трипатонів. А от взяти її з собою… Я довго думав над цим, але прийшов до висновку, що Арія нізащо не покине свій будинок. Тут все її життя і її світи. Ось воно! Рішення прийшло несподівано. І щоб його здійснити я зловив свою відьмочку на другому поверсі.

– Ключі! – знову повторив я і протягнув руку до неї.

– Не віддам, – дівчина заховала руки з ключами за спину. – Вони мої! – з викликом вигукнула вона.

– Це ж лише на два дні, – вмовляв дівчину.

– Нізащо! Не віддам!

Відьмочка стояла на своєму, і з викликом дивилася мені в очі. Як мені подобалася її безстрашність. Але сьогодні вона грала не на мою користь.

– Арія, так буде краще!

– Для кого? – примружилася відьма, не збираючись поступатися.

– Краще віддай по хорошому! – я наступав на відьму, а вона відступала, допоки не вперлася у стіну. Її очі розширилися, коли прийшло розуміння, що відступати вже нікуди. У підтвердження цього я обперся руками по обидва боки від Арії і схилився над нею. Тепер діватися їй нікуди, і можна таки добитися свого. Дівчина закинула голову догори і опинилася у небезпечній близькості від мого обличчя. Мені було достатньо лише трохи схилити голову, щоб відчути присмак її губ. Руки самі собою перемістилися зі стіни на дівочу талію міцно притискаючи її до себе. Її руки вперлися в мене, намагаючись відвоювати собі хоч трохи простору. Наші серця калатали мов навіжені, не в силах сповільнити свій ритм.

Її губи були такими спокусливими, так і манили. Я не міг відірвати від них погляд. А дракон все нашіптував:

«Давай, цілуй! Я вже хочу дізнатися яка вона на смак!»

Це було божевілля. Я схилився ще нижче. Відьмочка завмерла в очікуванні. Її руки зминали мою сорочку, ніби їй теж не терпілося відчути смак поцілунку. Схилився ще трохи, відчув її подих на своїх вустах, ще мить і я спробую їх на смак.

Голосний стукіт у двері розвіяв цю мить. Арія ніби вийшла з оціпеніння, глянула на мене великими переляканими очима і поспішила відштовхнути мене. Я неохоче розтулив обійми відпускаючи дівчину. Вона швидко метнулася до сходів, ніби боялася, що хтось із нас передумає.

Дракон голосно загарчав у моїй голові. Що й казати, я б і сам зараз загарчав уголос.