Читати книгу - "Лівія з роду Воранор, Сафі Байс"

Лів зовсім не хотіла більше жодних видінь. Але сильна рука чоловіка стискала її руку, утримуючи від втечі. Перед очима промайнули кадри, наче нарізка з різних кіноплівок. Їх усіх поєднував головний герой — Артур. Спочатку він стояв у кабінеті із закритими жалюзі навпроти людини у сірому костюмі. Лів не знала як, але вона чітко відчула — це була саме людина. Артур отримав з рук чоловіка конверт, чистий, без будь-яких написів, очевидно з грошима. Потім був засніжений ліс, троє чоловіків на полюванні у теплому одязі та з гвинтівками. Крик ворона десь на верхівці дерева, шум від помаху крил, падіння снігу з гілки. Швидка темна постать, яка підлетіла до чоловіків. Двоє безшумно впали на сніг, третій встиг приглушено скрикнути. Обличчя Артура з переможною і якоюсь нездоровою посмішкою. Лів зрозуміла, що він убив тих людей голими руками, навіть не використовуючи ікла. І крові їх не торкнувся. Напад на всіх трьох був зі спини, можливо він зламав їм хребет або просто перетиснув сонну артерію. Потім знову той самий чоловік у кабінеті, тільки вже у чорному костюмі, і гроші він давав уже не в конверті, а кількома туго перев'язаними брудно-зеленими пачками.

— Він став найманцем у людей? — чомусь Лів запитала вголос те, що й так було очевидно. — І боржником у відьом.
— Так, — коротко і безбарвно відповів Андре. — Артур завжди хотів розкішного життя. Але не будемо робити з нього абсолютного монстра, — чоловік обійняв її за плечі однією рукою і м'яко направив до будинку. — Багато вампірів живуть лише заради того, щоб убивати. І вбивають, щоби жити.
— Але ж він убив тих людей навіть не заради крові... Заради грошей! — голос Лів був сповнений огиди.

Світанок Лів зустрічала на веранді зі скрипкою в руках. Все, що могло її врятувати, — це музика. Жінка ніби перетікала своїм розумом у смичок, розчиняючись у нотах, які вона ніколи не запише, у мелодії, яку ніколи більше не повторить.

Андре знав, що в такі моменти не варто їй заважати. Він просто сидів у садку і слухав. Слухав її біль і розчарування. Хвиля звуків з якоюсь вихровою поверхнею говорила йому про те, що імпровізація дружини підійшла до свого апогею, і далі піде на спад. Музика справді стала спокійнішою, легшою, наче розбурхане море вляглося мирними хвильками.

Алессіо також слухав. Він сидів під грецьким горіхом, з південно-східного боку будинку, де його не могли бачити ні Лів, ні Андре. Хлопець вирішив дочекатися там своєї ранкової зміни. По-перше, після того, як він закотив машину в гараж, до неї все одно залишалося лише кілька годин, а по-друге, він зовсім не міг вигадати, куди йому піти. Потрібно було поговорити з Роберто про те, як вони житимуть далі. Можливо, він уже щось надумав із цього приводу.

Алессіо слухав скрипку, яка вже заспокоїлась, і думав про Лів. Вона була такою не схожою на все те, що він чув про вампірів. За винятком неймовірної краси.  В ній було багато ніжності, вона вміла співчувати. Можливо, саме через це здавалася такою вразливою. Алессіо дивувало те, як вона гостро сприйняла новини про свого брата. Хлопець вважав, що для вампірів вбивства — щось цілком природне, буденне. Як для людини збирати виноград, або замішувати тісто, або ще щось, пов'язане з приготуванням їжі. Він слухав її музику, і йому хотілося бігти до неї, заспокоїти її міцними обіймами, пригладити волосся, дозволити виплакати своє горе на його плечі. Хлопця дивувало, чому Андре не зробив нічого подібного. Але, очевидно, вампіри не плачуть, інакше Лів не змогла б так довго стримувати сльози, якою б вона не була сильною. Насправді вона навіть не здавалася сильною. Андре казав, що зовсім недавно її викрадали люди. Хіба могло таке статися із сильним вампіром?

Безуспішно Алессіо гнав від себе думки, в яких було обличчя Лів. Її очі в дзеркалі заднього виду авто. Її руки, які то сплітали то розплітали кінчики волосся. В ній все було таким бездоганним. І таким спокусливим. Але ця жінка належала іншому. І цей інший як врятував його, так і міг стерти на порох будь-якої миті.