Читати книгу - "Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova"

Брамар не мовив за сніданком жодного слова, лише дивився на нас. Точніше, на мене. Я їв наче востаннє, все ніяк не міг насититися. Мене ще трохи трусило, але я хоча б зігрівся.

- Ти наче з голодного краю, Бестуже, - несхвально зауважив брат. 

- Нічого дивного, Світочу. Голод це цілком п’и’одньо, коли зуст’ічаєш Духа Лісу. 

- Він зустрів кого?! - перепитав Родосвіт, відклавши виделку, і я нарешті підвів голову. Слабкість вже майже відпустила й бажання отримати відповіді пересилило втому. 

- Доїдайте і ходімо зі мною, - скомандував Брамар, і ми з Родосвітом тієї ж миті скочили на ноги. Я схопив недоїдок хлібу і сховав у кишені.

- Брамарю! Не мені вам казати як це небезпечно. Який це ризик! Хіба забули що трапилось минулого разу?! 

Родосвіт прошепотів все те ледь чутно, і все же таки я почув. Але Брамар відповів лише коли ми вийшли з їдальні на свіже повітря. Він попрямував крихітною стежкою ліворуч, а ми за ним. Старий заклав руки за спину і мовив неголосно, але ми вдвох все почули:

- Не буду тебе заспокоювати, Світочу, ти не дитина. Сам все г’озумієш, і сам п’осив мене п’о допомогу. Дух Лісу п’ийшов за моїм зап’ошенням, з мого вогню, він не міг зашкодити хлопцю. Все минулося доб’е. Я г’озумію твій ост’ах, Світочу. Але твій б’ат не ти. Йому нічого не заг’ожувало. 

- Що це значить? - встряг я, та мене наче не почули.

- Мені складно в це повірити! Після того що бачив я на власні очі! Після того що сталося, коли...

- Що сталося коли? - вихопилось у мене.

Брат промовчав, але не зводив невдоволених очей від Брамаря. Родосвіт потер живота, наче йому боліло, і знов заричав до діда тією дивацькою мовою:

- Mel…gra ni donar amu! Ar hosta!

Брамар кивнув йому, а мені сказав: 

- Хлопче, а ну диви туди. Бачиш ті де’евця? Доб’е. Од’азу за ними знайдеш вхід до бань. Сходи-но попа’ся доб’яче, відпочинь. Ти заслужив на це. А ми з твоїм б’атом п’ойдемося т’охи. Знайдеш нас у бібліотеці, пам’ятаєш де це? Чудово!

Я квапливо покинув поле бою, радіючи, що цього разу брат гримає не на мене. 

Як тільки-но я не розтягував час на самоті, подалі від сварок і недомовок, все одно довелося повертатися. На щастя, вони вже не спорилися: коли я дістався бібліотеки, ці двоє мовчки сиділи серед книжок. Брамар розважливо листав громадну книженцію біля свічника, а брат замислено дивився на багаття. З огляду на те, як глибоко він заховався у власні думки, з тим самим успіхом він міг дивитися на будь-що. 

- Ходи-но сюди, Лісовику. Сідай-но. Не хвилюйся. В нас з'явилося кілька питань. Що скажеш? Відповіси на них? Чудово. Г’озкажи-но мені коли ти востаннє бачив к’ізь, і що саме ти бачив.

Я кинув швидкий погляд до брата, той не дивився до мене, але усе одно кивнув, наче зрозумів що я шукаю його дозволу.

- Позавчора, вночі. Ми…ми зустріли діву в лісі. Знаєте, така, страшна…

- Так, знайома особа, - підтвердив Брамар і мені не залишалося нічого іншого окрім як продовжити оповідь.

- Загалом…Родосвіт сказав, вона хотіла погратися. І намагалася дістатися будиночку, так жахливо скреготала кігтями по стіні. А я сидів всередині, - після цих слів я чомусь зашарівся.

- І тобі не було ст’ашно?

- Ще як було! 

- Доб’е…доб’е…а ще щось п’игадаєш? 

Я замислився. 

- Ми тікали з міста. І…там була людина і вона сказала залізти до возу, повного…мерців. Вони були вкриті, але я зрозумів…побачив їх крізь покривало. І коли нас майже викрили на тому візочку. І коли я поцупив того дурного коржика, - останнє вирвалося з мене проти волі і я глянув на брата, чи часом я не ляпнув зайвого. Той нічого не сказав, а Брамар і не зважав на те. 

- Ці події недавні. А г’аніше, з тобою таке т’аплялося?

Мені довелося трохи поміркувати.

- Раніше зі мною багато чого траплялося. Так казав батько. Але я майже нічого не пам’ятаю. Він…припинив мене водити на мамину могилу як мені минулося п’ять років. Я не пам’ятаю чи я бачив щось чи ні. Але здогадуюся, що бачив. Мені було сумно, і страшно, і…

Я почув як щось просвистіло повз мого лівого вуха. В наступну мить до мене дійшло, що у стіну за мною віп’явся маленький ніж. Брамар завмер з піднятою рукою - так як він жбурнув ніж в мене - і дивився на мене. Нічого не відбувалося.

- Бачити те що сховане - то сила Мате’і, з’озуміло, - Брамар зробив крок назад і замислено присів на лаву. - Та в тому можна було й не сумніватися. Щойно подивишся у твої зелені очі - як чуєш її магію, аж б’инить нею навколо тебе. І інколи вона пробивається назовні. Коли тобі сумно, страшно… Дивно, як ти п’от’имався так довго. Швидше за все тебе чимось конт’олювали, унеможлювали твої спалахи. А на’азі ні, на’азі ти сам з тією силою. 

Я подумав про батька і той камінець, що він мені наказав завжди мати при собі. І який я викинув у річку щойно батька не стало. Викинув, бо від нього паморочилося в голові і думки злипалися у липкий ком жахів. І через те, що він щомиті нагадував мені про батька. Але, інколи, я все ж таки згадував про той камінчик, і він наче знову був у моїй руці - незламне, нездоланне нагадування від батька - мені не впоратися з магією самотужки.