Читати книгу - "Позашлюбна дитина генерального, Ірина Романовська"

Яна.

В нас є лише мить.

Агав, Яно! Негайно припини це! Так не можна!

— Зупинись, будь ласка, — я намагаюся по крихтах зібрати частинки здорового глузду у своїй голові.

— Навіщо? — Олег продовжує міцно мене тримати у своїх обіймах, осипає дрібними поцілунками куточки моїх вуст, щоки, носик.

— Не хочу, — рот вимовляє слова, а руки натомість міцніше стискають лацкани його піджака.

— Я тобі не вірю, мала.

На мить Олег відводить голову назад, щоб поглянути в мої очі. Певно хоче переконатися, що мої слова — абсурд та я суперечу сама собі.

Мені вистачає цієї секунди. Я відпускаю піджак та давлю долонями на його міцні груди, що здіймаються від прискореного дихання. Намагаюся відсунутися, але Олег не пускає. Притискається натомість щільніше.

— Олегу, годі!

Мене починаю панікувати від думки про те, які ганебні речі я зараз роблю. Навіщо я  дозволила себе цілувати? Чому відповіла на поцілунок? Мені не можна ні того, ні іншого.

Все дуже і дуже погано.

Стараюся дивитися будь-куди, аби тільки не на Олега. Навколо нас багато машин, а отже тут зібралося багато людей. Нас хтось може побачити. Або ще гірше, сфотографує та викладе в  інтернет. Нас побачить Андрій.

Ні, ні, який жах.

Власні думки спонукають мене до рішучих дій. Я пручаюся, вириваюся, б’юся та злюся. Не чую, що говорю.

Хочу тільки, щоб Олег мене відпустив.

— Я не витримаю цього разу. Будь ласка, відпусти. Я не хочу знову дозволити тобі зробити мені боляче.

— Тобто знову? — не розуміючи про що йде мова, перепитує здивовано Олег.

Світ неначе завмирає. Всі люди, видимі та невидимі, дивляться лише на мене. А я стою і не можу промовити ані слова. Олег спостерігає за мною, охоче чекає моєї відповіді на поставлене запитання.

Цікаво, чи припускав він хоч раз, що ми вже знайомі? Хоч раз відчував, що наші життя вже колись перетиналися?

Чорт! Поруч із ним так складно себе контролювати. Важко не лише підбирати слова, а й дихати. Не можливо взагалі бути байдужою, стоячи коло нього.

Холодні крапельки поту біжать по спині, шию охоплює нервове свербіння.

Все, що сьогодні сталося, вносить ще більшу плутанину в наші життя. Я не хочу знову страждати, не хочу знову мати бодай якісь почуття до Тітова. Він повинен були просто батьком мого сина. І все.

В мене є Андрій, і мені з ним добре.

Я маю поставити крапку між нами.

— Олегу, я хочу тобі дещо сказати…

Дзвінок його мобільного обриває мене на півслові.

— Так. Я вже під'їхав. Скоро буду, — коротко відказує Тітов та скидає дзвінок. Швидко ховає телефон у кишеню штанів та знову дивиться на мене. — Ми продовжимо нашу розмову  згодом, бо треба вже йти всередину, Яно. Удвох.

— Я не можу. Там величезна кількість людей. Раптом хтось подумає, що я твоя дівчина? Ні, так не можна. Андрій буде розлючений, коли дізнається.

— Та чхати я хотів на твого Андрія. Він мені не друг та не брат, — гнівно озивається Олег. — Ти мені подобаєшся, Яно. — випалює слідом.

 В мене відбирає мову. Серце калатає мов навіжене. Ну навіщо він це сказав? Навіщо?

— Повернемося до справ. На дні народженні має з’явитися одна поважна людина. Алекс Робтон — дуже тямущий тренер з футболу. Я хочу вмовити його працювати з нашою командою. Пробитися до нього на офіційну зустріч дуже важко, він відмовляє всім, хто не грає у Вищій Лізі. Але тут в мене є шанс поговорити з ним без попередніх домовленостей. І ще, Алекс — англієць, то ж без твоєї допомоги мені не обійтися. Перекладач з нас ти, а не я. Андестенд?

— Суть я вловила. Але я маю спочатку попередити Андрія. Віддай, будь ласка, мій телефон.

— Яно, все потім. Робтон на святах не засиджується до глибокої ночі.

Олег намагається мене поквапити, але я не піддаюся. Стою нерухомо з простягнутою рукою і чекаю, коли Тітов поверне мені мобільний.

Не збираюся робити й кроку, доки не погоджу усе з Андрієм.

Дуже неохоче бос повертає мені стільниковий гаджет, і залишається стояти поряд. Боїться, що Андрій вмовить мене поїхати? Чи гадає, що я втечу?

Набираю номер Самсонова. Довгі сигнали лунають один за одним, але Андрій так і не приймає мого дзвінка. Минає десятий гудок і мене перекидає на голосову пошту. От халепа! Скидаю та набираю номер ще раз. Знову повторюється те саме.

Починаю нервувати. Ще й пильний погляд Олега змушує мене нервувати.

— Ходімо вже? — з неприхованим задоволенням перепитує Тітов.

Його тішить, що мій, так званий, наречений мені не відповідає.

Перед тим, як піти всередину, я друкую Андрієві повідомлення. Ще й навмисно посміхаюся, аби Тітов прибрав зі свого обличчя ту пихату посмішку.