Читати книгу - "Мерщій тікай і довго не вертайся"

— А в нього є причини ненавидіти все людство, як гадаєте?

— Так, він гнівливий і злопам'ятний. Але ноги Рене Лорійона ніколи не було в керівництві порту.

— Можливо, він вибирає собі жертву на заміну. Так буває. Ле Ґерну найпростіше надсилати самому собі листи, хіба ні? Більше того, відколи ми почали стежити за майданом і Ле Ґерн першим дізнався про це, «химери» зникли.

— Не він один знав про те, що прийшли лягаві. О дев'ятій вечора про це було відомо всьому «Вікінгу».

— Але якщо вбивця не з того кварталу, то як же він міг би дізнатися?

— Він скоїв убивство, а тому не сумнівався, що поліція тепер насторожі. Також він помітив наших агентів на лавці.

— Тобто, зрештою, виходить, що ми марно вистежуємо?

— Ми вистежуємо з принципу. І ще з однієї причини.

— А за що посадили Декамбре-Дюкведіка?

— За спробу згвалтування неповнолітньої у школі, де він викладав. У той час його вся преса цькувала. У п'ятдесят два роки його ледь не лінчували на вулиці. Під час слідства йому знадобився захист поліції.

— Так, пригадую, справа Дюкведіка. На дівчинку було скоєно нападу туалеті. А й не подумаєш, правда, коли бачиш його?

— Згадайте про його захист, Данґларе. Троє десятикласників накинулися на дванадцятирічну дівчинку, доки всі були в їдальні. Дюкведік добряче побив хлопців і взяв маленьку на руки, щоб винести її звідти. Школярка була наполовину роздягненою і плакала у нього на руках у коридорі. Саме це й побачили інші підлітки. Троє хлопців подали протилежну версію: Дюкведік гвалтував дівчинку, вони втрутилися, він їх за це побив, а тоді витягнув її, щоб тікати. Слово одного проти слова інших. Дюкведік зламався. Подруга покинула його, а колеги віддалилися. Бо сумнівалися. Сумніви породжують порожнечу, Данґларе, і вони ніколи не минають. Саме тому він назвався Декамбре. Життя цього чоловіка закінчилося у п'ятдесят два роки.

— Скільки років було б цим трьом хлопчакам сьогодні? Близько тридцяти двох-тридцяти трьох років? Ровесники Лорійона?

— Лорійон навчався в Періго. А Дюкведік викладав у Ванні.

— Він міг обрати жертву на заміну.

— І цей також?

— То й що? Хіба ви не знаєте, що двоє старих можуть знищити ціле покоління?

— Я надто добре про це знаю.

— Треба придивитися до цих двох. Декамбре чудово влаштувався, щоб надсилати ці листи, і, звісно, він би зміг їх написати. Зрештою, це саме йому вдалося осягнути їхній зміст. По одному маленькому арабському слову він миттєво вийшов на «Liber canonis» Авіценни. Непогано, еге ж?

— Нам у будь-якому разі доведеться придивитися. Я переконаний, що вбивця приходить на сеанси. Зрозуміло, що він почав саме звідти, бо вибір у нього був невеликий. Але ще й через те, що він давно і досить зблизька знає цю урну. Ці оголошення, які видаються нам такими безглуздими, для нього, навпаки, видавалися природним способом передачі новин, як, власне, і для всіх у кварталі. Я певен щодо цього. І я певен, що він приходить послухати — він там під час випуску оголошень.

— Не бачу причини, — заперечив Данґлар. — Це надто небезпечно для нього.

— Причини немає, але байдуже, Данґларе. Я гадаю, він там, у натовпі. Саме тому ми й не припиняємо стежити за майданом.

Адамберґ вийшов зі свого кабінету і пройшов через центральну залу до плану Парижа. Агенти витріщалися на нього — хоча ні, не на нього, а на Данґлара, збагнув Адамберґ. Кожен з цікавістю роздивлявся заступника, вбраного у велику чорну футболку з короткими рукавами. Тоді Адамберґ підняв угору праву руку і всі погляди повернулися до нього.

— О вісімнадцятій годині потрібно залишити приміщення для дезінфекції, — сказав він. — Коли повернетеся до себе, обов'язково прийміть душ, помийте голову і покладіть увесь одяг, буквально весь, у пральну машинку і виперіть при температурі 60 градусів. Мета: знищення потенційних бліх.

Люди заусміхалися і забурмотіли.

— Це офіційний наказ, — вів далі Адамберґ, — обов'язковий до виконання всіма, і зокрема тими трьома людьми, що їздили зі мною до Лорійона. Кого-небудь з присутніх покусали відучора?

Керноркян підняв палець, і всі з цікавістю втупилися в нього.

— Лейтенант Керноркян, — оголосив він.

— Заспокойтеся, лейтенанте, ви не один. Капітана Данґлара також покусали.

— При шістдесяти градусах, — пролунав голос. — Гаплик сорочці.

— Виперіть або доведеться спалити, — сказав Адамберґ. — А ті, що не бажають слухатися, потенційно ризикують захворіти на чуму. Наголошую: потенційно. Я переконаний, що блохи, яких убивця випустив у Лорійона, здорові, і грають суто символічну роль, як і все решта. І все одно цей захід є обов'язковим до виконання. Блохи особливо кусючі вночі, тож раджу вам одразу по поверненню додому якомога швидше виконати сказане. Далі виконайте дезінсекцію за правилами, отрута лежить у вестибюлі. Ноелю та Вуазене, перевірте завтра алібі цих чотирьох учених, — попросив він, простягаючи їм документ. — Усі вони — чумологи, а отже, підозрювані. А ви, — вів далі Адамберґ, звертаючись до усміхненого чоловіка з сивим волоссям.

— Лейтенант Меркаде, — сказав офіцер, трішки підвівшись.

— Меркаде, перевірте цю історію з простирадлами у мадам Туссен на авеню Шуазі.

Потім він жестом указав на кругле, перелякане обличчя з зеленими очима і на негнучкого бригадира з Ґранвілля.

— Бригадир Ламар, — представився колишній жандарм, підводячись так рівно, ніби він палицю проковтнув.

— Бригадир Есталер, — промовило кругле обличчя.

— Обійдіть двадцять дев'ять будинків і ще раз оглянете всі не замальовані двері. Мета: знайти сліди мазі, жиру чи будь-якого іншого продукту, нанесеного на замок, дзвінок або ручку дверей. Будьте обережними, одягніть рукавички. Хто перевіряє мешканців цих квартир?

Піднялися чотири пальці — Ноеля, Данґлара, Жюстена і Фруасі.

— Які результати? Є точки перетину?

— Жодної, — відповів Жюстен. — Ця вибірка не підвладна жодній статистиці.

— А опитування на вулиці Жан-Жака Руссо?

— Нічого. Ніхто не бачив у будинку незнайомців. І сусіди нічого не чули.

— Код?

— Елементарний. Цифри так стерлися, що їх майже неможливо прочитати. Тобто лишається двадцять п'ять комбінацій, які можна перевірити за шість хвилин.

— А хто опитує мешканців інших двадцяти восьми будинків? Може, хоча б хтось бачив цього художника?

Груба жінка з масивним обличчям рішуче підняла руку.

— Лейтенант Ретанкур, — відрекомендувалась вона. — Ніхто не бачив художника. Зазвичай він